Кілька тижнів тому у теленовинах промайнув сюжет про підготовку київських інвалідів-візочників до протестної акції — блокування автодоріг. Пов’язано це було з тим, що у столиці ця категорія інвалідів не має доступу до соціальної інфраструктури (мало пандусів, ті, що є, непридатні до використання, не створено належних умов для безперешкодного доступу інвалідів до жилих, громадських і виробничих приміщень тощо).
У Кіровограді також чимало людей із обмеженими можливостями, серед них і інвалідів із вадами опорно-рухового апарату. Про їхні проблеми розповідає голова Кіровоградської обласної організації інвалідів СОІУ, Кіровоградського міського товариства інвалідів, Кіровоградського міського спортивного клубу інвалідів “Здоров’я”, віце-президент Федерації спорту інвалідів України в Кіровоградській області Микола СІМУХОВ:

— В Україні існує кілька законів, які гарантують інвалідам можливість вести повноцінний спосіб життя. Основний із них — це Закон “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, прийнятий ще 1991 року. До нього упродовж наступних років було внесено чимало поправок. Загалом це дуже потрібний і ґрунтовно розроблений документ, за яким, зокрема, дискримінація інвалідів забороняється й переслідується за законом. Та більшість його постулатів не втілено в реальне життя, тому якраз і йдеться про дискримінацію інвалідів.

— Дискримінацію щодо чого?

— Щодо наданих інвалідам названим Законом прав і можливостей, які центральна і місцева влада ігнорують. Наведу кілька тез із Закону стосовно створення умов для безперешкодного доступу інвалідів до соціальної інфраструктури: “Органи державної влади, підприємства (об’єднання), установи і організації (незалежно від форм власності і господарювання) зобов’язані створювати умови для безперешкодного доступу інвалідів до жилих, громадських і виробничих будинків, споруд, громадського транспорту, для вільного пересування в населених пунктах” (стаття 26, розділ V); “Планування й забудова населених пунктів, формування жилих районів, розробка проектних рішень, будівництво і реконструкція будинків, споруд та їх комплексів без пристосування для використання інвалідами не допускається. У тих випадках, коли з об’єктивних причин неможливо пристосувати для інвалідів діючі об’єкти, за рішенням органів місцевого самоврядування за участю відповідних підприємств (об’єднань), установ і організацій створюються інші сприятливі умови життєдіяльності інвалідів, зокрема, будівництво спеціальних об’єктів. Фінансування зазначених заходів здійснюється за рахунок коштів місцевого бюджету, а також підприємств (об’єднань), установ і організацій, які не мають можливості пристосувати об’єкти для інвалідів (стаття 27, розділ V); “Підприємства та організації, що здійснюють транспортне обслуговування населення, зобов’язані забезпечити соціальне обладнання транспортних засобів, вокзалів, аеропортів та інших об’єктів, яке б дало змогу інвалідам безперешкодно користуватися їх послугами. У тих випадках, коли діючі транспортні засоби не можуть бути пристосовані для використання інвалідами, органи місцевого самоврядування створюють інші можливості для їх пересування. При проектуванні і створенні нових засобів пересування, реконструкції і будівництві аеропортів, залізничних вокзалів і автовокзалів, морських і річкових портів обов’язково передбачається можливість їх використання інвалідами” (стаття 28, розділ V).

Чи багато з написаного реалізовано у нас? Та майже нічого. Тротуари, ніби насміхаючись над нами, замість рівних роблять сходинками (для прикладу — частина хідника на вулиці Володарського, вище костелу), поодинокі спуски із тротуару на проїжджу частину не відповідають стандартам, уздовж доріг чимало височенних бордюрів, через які й не кожна здорова людина переступить, пандусів для в’їзду у приміщення для візочників кіт наплакав, світлофорів зі звуковим сигналом для сліпих у нас лише два, та й ті ламають. Щодо пересування інвалідів у громадському транспорті: це випробування не для слабкодухих. Спочатку треба якимось чином уповзти в маршрутку-сірникову коробку, а потім ще й вислухати від водія лекцію стосовно того, що у салоні вже перебувають пільговики. І це незважаючи на те, що інваліди мають право на безоплатний проїзд, незалежно від того, скільки у транспортному засобі пільгових місць. А де у нашому місті зручні великомісткі маршрутні автобуси, про необхідність яких уже стільки часу говорять люди — й інваліди, й неінваліди, які, гадаю, також хотіли б пересуватися містом не скрюченими у три погибелі, а так, як личить людям цивілізованого суспільства?

У законі записано й таке: “Місцеві органи державної влади зобов’язані забезпечувати інвалідам необхідні умови для вільного доступу і користування культурно-видовищними закладами і спортивними спорудами, для занять фізкультурою і спортом, а також забезпечувати надання спеціального спортивного інвентарю... Інваліди користуються переліченими послугами безплатно або на пільгових умовах згідно з рішенням органів місцевого самоврядування за участю громадських організацій інвалідів” (стаття 34, розділ V). “Центральні і місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування повинні подавати допомогу і сприяти громадським організаціям інвалідів у їх діяльності” (стаття 13, розділ ІІІ). Названі статті щодо кіровоградських реалій реалізовані лише в поодиноких випадках.

— Випливає невтішний висновок стосовно дотримання цитованого вами закону у нашому місті. Що, на вашу думку, може спонукати до його виконання?

— Один із варіантів — обрання представників від громадських організацій інвалідів у обласні, міські, районні органи влади. Зараз усі питання, що стосуються інвалідів, розглядають без участі голів громадських організацій інвалідів, котрих не запрошують на їх обговорення.

У багатьох містах — Вінниці, Черкасах, Хмельницькому, Львові, Маріуполі, Донецьку — у міськвиконкомах працюють держслужбовці, висунуті на свої посади громадськими організаціями інвалідів. Ці люди представляють наші інтереси (інвалідів з дитинства, чорнобильців, війни тощо) і є радниками міських голів у справах інвалідів, які звертаються з усіма питаннями вже до конкретної особи, що зацікавлена у вирішенні проблем. Адже це її безпосередній обов’язок. У названих містах завдяки наполегливості представників інвалідів у органах влади багатьох проблем, які маємо ми в Кіровограді, немає. А у Львові, наприклад, навіть заведено картотеку з прізвищами тих водіїв маршруток, які порушували права інвалідів. Після потрапляння до ганебного списку порушника закону вже ніхто не візьме на роботу водієм маршрутного таксі.

У Кіровоградській міськраді ще за міського голови Василя Мухіна існувала Координаційна рада громадських організацій, членом якої був і я. До громадськості, зокрема й до інвалідів, місцева влада тоді прислухалася. Згодом уже за наступного міського голови її розпустили. Кілька років тому була спроба відновлення діяльності ради, та ініціативу громадськості міська влада не підтримала. Зараз до керівництва містом прийшли нові люди, тож сподіваюся, що можна буде відновити те старе, що колись ефективно працювало, і впровадити дієве нове, наприклад, посаду представника громадських організацій інвалідів. Людина, відповідальна за полегшення життя інвалідів, за виконання пунктів вище цитованого Закону повинна бути і в облдержадміністрації, адже в районах і селах люди з обмеженими можливостями мають ще більше проблем.

— Стосовно того, що повинні робити для інвалідів органи місцевого самоврядування, ми з’ясували. А от чи вповні держава виконує свої зобов’язання перед неповносправними людьми? Зокрема, чи мають вони можливість користуватися задекларованими законодавчо пільгами?

— На жаль, часто це теж слова — і більш нічого, особливо щодо інвалідів з дитинства. У моєму пенсійному свідоцтві записано, що я маю право на п’ятдесятивідсоткову знижку при купівлі ліків. Але лише українського виробництва. А для інвалідів із ураженням опорно-рухового апарата ліків у нас майже не виготовляють. Доводиться купувати імпортні, без знижки. От така пільга. Далі. Інваліди мають право на п’ятдесятивідсоткову пільгу на проїзд територією України. Але лише в зимовий час. А інваліди з ураженням опорно-рухового апарата взимку нікуди не їздять! І таких псевдопільг ще багато. Із цим теж щось треба робити, але вже на рівні центральних органів влади. Адже коли держава бере на себе зобов’язання, то вона повинна дотримуватися букви Закону. Від інвалідності ніхто не застрахований, як і від хвороб, безгрошів’я, самотності. Одне ж із завдань цивілізованої держави — створити гідні умови для життя тим людям, які з певних причин стали неповносправними. На папері у нас із цим усе гаразд. Лишається нам усім разом, громадянам України, наполегливо й цілеспрямовано працювати, щоби втілити написане в життя. Аби задеклароване стало реальністю.