Здається, сьогодні нашому братові-українцю за кордоном живеться і працюється краще, ніж у себе вдома. Я пропоную читачам розмову із Сергієм, який нещодавно повернувся з Італії, де пропрацював кілька місяців.

- Сергію, розкажи, будь ласка, де саме ти був?

- Я працював у сім'ї заможних італійців, які живуть у невеличкому передмісті італійського Палермо.

- Чим ти займався?

- У мої обов'язки входило прибирання кімнат, миття посуду, прислужування під час сніданків, обідів (вечеряти вдома у них вважається дурним тоном, тільки в ресторані, кафе), вечірок та інша робота по господарству. Головне, щоб з восьмої ранку до десятої вечора я не мав ні хвилини спокою (окрім 15 хвилин на обідню перерву). У це важко повірити, але господарка будинку Франческа навіть до туалету заходила після мене, щоб перевірити, чи не відпочивав я там часом.

- Було важко?

- Ну, уявіть собі, що ви потрапили на інші планету: немає жодної людини, яка б розуміла тебе не лише у спілкуванні, бо ти не знаєш мови (перший час обмежувався однією-єдиною фразою „No parle italiano" - не розумію італійською). До того ж, вони зовсім по-іншому ставляться до життя, у них зовсім інші проблеми, інші пріоритети в житті. Інші люди з прислуги (італійці) весь час спостерігають за тобою з підвищеною пильністю. Розслабитися не можна ні на мить. Один невірний крок - і про все вже знає господар.

- А що стосується самої роботи?

- Щодо роботи, то, здавалося б, помити підлогу і витерти пилюку зовсім не складно, але коли в будинку більше 20 кімнат... Скажімо, так: доходить черга до двадцятої, у перших п'яти вже треба розпочинати заново. І починається: „Сержіо! Ай-ай-ай! Сержіо но скапаре, но полірел" (не прибирав, не полірував - адже недостатньо зробити вологе прибирання, треба ще й натерти поліролем підлогу та меблі).

- Сергію, а як щодо умов, у яких тобі довелося жити?

- Взагалі, гріх скаржитися - кожному із прислуги виділено окремий будиночок, в якому є мебльована спальня та ванна кімнати. Єдина умова - підтримувати блискучий порядок у своєму будиночку. Та, чесно кажучи, це вдавалося не завжди. Іноді після чергової вечірки чи прийому я, зморений, повертався до себе близько другої ночі і ледь доповзав до ліжка, а на ранок мене критикували: „Як ти можеш підтримувати порядок у головному будинку, коли не прибираєш у своєму маленькому?"

- Харчування...

- За рахунок господарів. З цим проблем не було.

- Нарешті головне запитання: скільки ж ти за це отримував?

- Цифру я не називатиму, лише скажу, що для Києва це багато, але італійські бомжі за такі гроші працювати відмовляються.

- Тобто, висновок один: не їхати, краще заробляти мало і бути вдома?

- Не можна сказати так категорично, адже бувають різні умови, різні господарі та й взагалі, різна робота. Відверто кажучи, я б міг залишитися - за ці місяці зрозумів, що людина може звикнути до всього, хоч без близьких людей дуже важко, - просто так склалися сімейні обставини тут, на Україні. До того ж і люди бувають різні - одним легко дається те, що для іншого надприродно. Там легко тим, хто може переступити через своє „я", через принципи, нашу ментальність. Можливо, через деякий час я знову спробую - все ж таки там є реальна можливість за кілька років заробити трохи грошей, щоб розпочати нормальне життя в Україні.

- Що ж, дякую за розмову, Сергію. Бажаю тобі, нарешті, розпочати на батьківщині те, що ти розумієш під „нормальним життям".