За долею родини Єсаулових можна прослідкувати долю України ХХ століття. До— і пореволюційні часи, націоналізація і колективізація, репресії і реабілітації, війна і відбудова — шлях здобутків і втрат.

БАТЬКО

— Родом мій батько, — почав неспішну розповідь заслужений лікар України, завідуючий операційним відділенням, хірург вищої категорії Микола Єсаулов, — з Катеринославщини. З 10-ти років біля молота і ковадла. По мобілізації 1914-го був посланий на завод Ельворті в Єлисаветград, адже під час Першої світової цей завод був одним із найбільших постачальників військової продукції для фронту, а батько був майстром ковальської справи високого ґатунку. Погляньте, який славний та гожий він на цьому фото 1914 року. У військовій формі — людина мирної професії. Найбільшою насолодою для батька було підковувати коней. Рівного йому у цій справі не було. І це могли б засвідчити будьонівці, адже мало не для півармії легендарного комдива було підковано коней батьківськими руками.

А революцію батько не зрозумів і не прийняв. Після націоналізації заводу зі своїм напарником-молотобійцем придбав власну кузню. З того й жила сім'я до 1933 року. А коли в 1933 році в період інтенсивної колективізації прийшли відбирати реманент для спільної артілі, батько не згодився йти до спільноти. Слава Богу, що за "несознательность", а не за "неблагонадежность" був висланий у село Венгерове Західносибірського, нині Новосибірського, краю. Через рік за невпокореним своїм Іваном поїхала дружина Поля. А ще через рік, 1935-го, у тому сибірському краї народився я — перший батьків син. Старша сестричка Зіна була на той час уже 17-літньою і лишилася вдома. Повернулася наша родина до рідної сторони лише в 1939-му. Слідом за нами приїхали аж із Сибіру, аби забрати батька з усією сім'єю, уже з його власної згоди, до тієї МТС, де він працював. Обіцяли хату, господарство, всіляку допомогу, та батько не згодився.

Отак усе життя і пропрацював ковалем. Добрим і щедрим був мій батько. На мудру пораду, на поміч ближньому. І без міри закоханий у свою справу. Відданість справі свого життя він передав і нам — синам своїм.

ДИТИНСТВО

Садиба наша стояла у кручі. Поблизу чотири кладовища: єврейське, російське, українське і польське. Пам'ятаю, які дивовижно гарні янголи у світлій скорботі височіли на багатьох могилах. Ми, діти, в гущавині цих кладовищ, у склепах, облаштовували свої схованки, а у війну там були партизанські явки.

Пам'ятаю перший наліт німецьких бомбардувальників. Ми з молодшим братиком, мамою та сусідами сиділи у нашому погребі. Добротний, великий, кам'яний, зроблений батьковими руками, він був надійним сховком. Пам'ятаю, як у мами тремтіли руки, коли вона обгортала нас ковдрою і тулила до своїх грудей, як хрестилася бабуня Юхимія, молячи Бога врятувати від погибелі, як стогнала зранена земля. А ще пам'ятаю, як по Колгоспній день і ніч гнали наших полонених. Матері у величезних казанах варили картоплю і кукурудзу, а ми, хлопчаки, вибігали на ту вулицю. І хоча німці цвьохкали нагайками, та все ж нам вдавалося ткнути або хоч кинути у натовп оті гостинці. Наче й досі чую запах теплої ще картоплі та кукурудзи з-за пазухи сорочки, що міцно підперізувалася старим батьківським поясом. Батько за віком уже не підлягав мобілізації, працював ковалем на станції у трудовій армії. Так що лишився живим і неушкодженим. А от долю дядька Володимира війна переорала чорним плугом. Гордість родини, орденоносець, льотчик. Трагедія сталася у Зеленій Брамі. Його літак було підбито, і він потрапив у полон. Після допиту опинився у таборі для військовополонених. Мама із сестрами викупили (таке під час війни траплялося часто) його у коменданта. Ховали, поки не прийшли наші. Наші посадили "до вияснения", а згодом відправили дядька у штрафний батальйон. Через три місяці, ранньою весною, він повернувся уже інвалідом — без руки. Щоправда, після смерті Сталіна був реабілітований і працював у столиці в адміністрації Ради Міністрів України.

МАМИН ЗАПОВІТ

Дитинство моє закінчилося у 12 років. Тяжко захворіла мама. І невдовзі померла. Дуже хотіла, аби ми з братом стали лікарями й навчилися допомагати людям долати недугу. І я, і мій брат закінчили фельдшерсько-акушерську школу в рідному місті, а згодом Ростовський медінститут — у минулому евакуйований ще в 1916 році Варшавський університет.

Досі вклоняюся пам'яті моїх учителів: хірургів Василя Фокича Савченка, Григорія Микитовича Буякова. Взірцем інтелігентності і порядності була для нас викладач російської мови і літератури Надія Георгіївна Верніковська з родини Тобілевичів. А Володимир Захарович Пихай, котрий навчав нас української мови, літератури та латині, на тій же таки латині міг напам'ять прочитати всю "Енеїду". Ми любили своїх учителів і прагнули бути схожими на них. Фельдшерсько-акушерська школа була основою основ моєї освіти. Як її, так і медінститут, я закінчив з відзнакою, тож мав право вибору. І коли мене запитали, куди б я хотів потрапити за направленням, я сказав, що я українець, люблю свій край і свій народ, тож хочу поїхати додому. Аби вибити ці націоналістичні настрої, послали мене в Калмицьку АРСР, де разом з дружиною Олександрою Петрівною — вона за спеціальністю терапевт — ми й відпрацювали три роки у республіканській лікарні.

Повернувшись до рідного краю після довгої розлуки, продовжив трудову біографію, як прийнято говорити, у четвертій міській лікарні, а через два роки мене запросили до обласної у відділення загальної хірургії. Спеціалізація почалася з 1965 року.

Брат Георгій теж лишився вірним клятві Гіппократа. Він — кандидат медичних наук. Його дисертація з кардіології була визнана найкращою дисертацією Міністерства охорони здоров'я Росії за 1970 рік. Добре володіє англійською. Працював доцентом кафедри терапії Ростовського медінституту, потім — начмедом Північно-Кавказької залізниці.

Отож, мамин заповіт ми виконали.

АФРИКА. СОМАЛІ

Був такий факт у біографії. У 1969 році разом з дружиною Олександрою працювали в госпіталі міста Бербери. Розрахований він був на 120 ліжок. А ще — прийоми, виклики. Саша була і терапевтом, і анестезіологом, і акушером, і гінекологом. Оперували практично всі органи, окрім вух і очей, котрі лікували. На весь госпіталь і всю округу — нас лише двоє. Було важко, але дуже цікаво. І державні діячі, і прості сомалійці виявляли до нас глибоку повагу і вдячність. Тож, не задумуючись, згодилися поїхати у цю країну ще раз у 1977 році. Це був період війни між Ефіопією і Сомалі. Практикували ми у гірському госпіталі невеличкого містечка під назвою Шейх. До речі, довелося оперувати і справжнього шейха. Звали його Мухамед. Кочові племена часто воюють між собою. Потрапив шейх до госпіталю в майже безнадійному стані із вдавленим переломом черепа. Та вижив, дякувати Богові. Дарував найкращого верблюда, та я, запевнивши, що обов'язково заберу, коли буду їхати додому, попросив, аби він лишався у стаді. Шейх часто навідувався і щоразу доповідав, як гарно доглядають за моїм верблюдом, яким красенем він став.

Коли почалися інтенсивні бойові дії, нас відвезли спочатку в Берберу, потім Аден, Карачі, Ташкент, Москву. Таким довгим був наш шлях на Батьківщину з країни, де нас любили, де Олександра давала свою кров дітям і породіллям, рятуючи їм життя, де все місто нас проводжало, звідки ще довго йшли листи на нашу кіровоградську адресу.

Чим щедрилося для мене життя, так це вчителями. І в цьому, вважаю, велика мудрість буття. Окрім тих, що були у фельдшерській школі та в медінституті, це Арчіл Віссаріонович Бостаганашвілі, Федір Олексійович Чередниченко, Олександр Васильович Лефтер (нині вже, на жаль, покійний), Валентин Костянтинович Халявко.

Це вони зробили з мене хорошого хірурга. Та й я зараз не скуплюся на науку, котру дарую молодим. Настала моя черга віддавати борги.

...Зустріч наша відбулася у День медичного працівника і Святої Трійці. Микола Іванович був черговим по відділенню. У кабінеті час від часу лунали здоровчі дзвінки. Останній — покликав до операційної зали.

Бог у поміч тобі, Лікарю!