ЛІТЕРАТУРА

Частина 1
"Вечірня газета"
26.02.2002, 19:31

Розкішний сірий “Мерседес” легко промайнув привокзальним майданом, пошурхотівши шинами, майстерно прилаштував до вишикуваних у ряд автомобілів, тихо погарчав на холостих обертах і непомітно, майже невловимо, завмер. Повільно сповзло донизу бокове скло. Симпатичний брюнет років тридцяти схованими за темними окулярами очима, не поспішаючи, огледів навколишню метушню, артистичним порухом витягнув із кишені пачку “Мальборо”, дістав зубами цигарку, підпалив від імпортної запальнички, з насолодою затягнувся, видихнув щільну хмаринку диму, намацав лівою рукою якийсь важілець, і навколо розлилися легкі хвилі ненав’язливого блюзу.

Протягом деякого часу молодик байдуже, навіть з якоюсь апатією, спостерігав навколишній гармидер, а, можливо, просто насолоджувався музикою. Потім виплюнув недопалок, і затемнене скло поповзло догори.

Більше я нічого бачити не міг. Здавалося, ось-ось запрацює двигун і автомобіль зникне так само несподівано, як і з’явився. Та цього не сталося, “Мерседес” заколихався на ресорах, немов хтось виконував у ньому акробатичні вправи, потім дверцята відкрилися і назовні виповзло дивовижне створіння, подоба якого лише віддалено нагадувала людину. Розтріпана неохайна борода ховала більшу частину обличчя, вузькі щілинки очей ледь вгадувалися під густими кудлатими бровами, потріпаний крислатий капелюх кидав тінь до самого підборіддя. На плечах незнайомця висіло засмальцьоване дрантя, крізь дірки якого проглядала не менш відразлива брудна сорочка непевного кольору. Замість правої ноги із обірваної штанини стирчав потрісканий опецьок дерев’яного протезу. Рука, що зачиняла дверцята “Мерседеса”, була пошматована жахливими виразками...

Що й казати, видовище — не для нервових. І хоча я чудово знав, що все це —маскарад для жалісливих бабусь, ледве втримався від нудоти, що спазмом стиснула горло.

Жебрак тим часом уважно огледівся і, переконавшись, що ним ніхто не цікавиться, задоволено посміхнувся, після чого тренованою повільною ходою зашкутильгав поміж рядами легковиків до свого місця біля камери схову. Там він вмостився на кам’яній сходинці, поклав перед собою коробку з-під взуття і, відключившись від усього, занурився у звичний напівдрімотний стан. Розпочався його черговий робочий день.

Я ніколи не працював жебраком, тож кататися доводилось на старому горбатому “Запорожці”, якого я рік тому виміняв у знайомого алкоголіка за два ящики горілки. Та відсутність нового “Мерседеса” мене не засмучувала. В усякому разі, ночами я спав спокійно, не хвилюючись, що якомусь недотепку майне думка позичити щось із екіпіровки колимаги. Її зовнішній вигляд налякав би кожного, а про сліпих викрадачів автомобілів поки що чути не доводилось. І все ж, окрім названих недоліків, мій “Запорожець” мав і свої переваги. Ретельно відремонтований, з повністю перебраним двигуном, автомобіль працював надійно і, як для міста, міг розвинути цілком пристойну швидкість. До того ж я прибрав задні сидіння, а передні налаштував таким чином, що вони легко відкидалися, перетворюючи салон у, можливо, й тіснувату, але досить затишну й зручну лежанку.

От і зараз я, в напівлежачому стані, подимлював цигаркою, інколи підносячи до очей потужний армійський бінокль, аби пересвідчитись, що мій підопічний нікуди не дівся.

Я зовсім не мав наміру заважати його чесному бізнесу. У нього своя робота, у мене — своя. І не з моєї вини наші професійні інтереси зіткнулися. Просто забажалося редактору, аби я написав сенсаційний матеріал про життя жебраків. А де найцікавіші жебраки, як не на вокзалі?..

“Гуп-гуп-гуп...” — затремтіла шабатурка моєї схованки, і я, змушений відволіктися від думок, з подивом задер голову. У напіввідкритому віконці либилась незнайома вусата фізіономія.

— Якого?.. — почало було вириватися справедливе роздратування, та фізіономія опустилася нижче і переді мною намалювався сірий кашкет з червоним околишем.

— Старший сержант Дишло,— назвав себе міліціонер, — Відпочиваємо?

Його широке обличчя розтягнулося в задоволеній посмішці.

— А хіба заборонено?

— Та начебто ні... А як у вас із документами?

— Були десь. Я відкрив бардачок і тицьнув правоохоронцю товсту пачку паперів. Та він виявився не геть дурним, обмежився водійським посвідченням і техпаспортом, які довго й прискіпливо вивчав.

— Чим займаєтесь? — запитав згодом.

— Відпочиваю...

— Дивне місце для відпочинку вибрали... А бінокль нащо?

— Люблю спостерігати... За поїздами, наприклад...

— Все це дуже підозріло...— сержант примружився. — Вокзал — стратегічний об’єкт.

— Я знаю,— згодився я. — Тому й спостерігаю. Перевіряю пильність правоохоронних органів.

Щелепа у сержанта відвисла на півметра, а очі перетворилися у круглі блюдця.

— Останнім часом,— продовжував я,— почастішали випадки терактів у густонаселених місцях. От я й чекав, аби не пропустити. Цікаве видовище, чи не так?

Архів "ВГ-Досуг (література)"

 26.02.02, 19:31 Олег Бондар. "У нас не Чикаго" (пригодницька повість). Частина 1
 28.12.01, 16:02 Світлана Тимко. "Дочка банкіра"

"ВГ" №4
(21.01.2005)
















Украинския баннерная

Copyright © 2001–2006 "Vechirka.uafor.net" :: Design & Creation
Використання текстових матерiалiв cайту дозволяється лише з активним посиланням (гіперлiнком) на www.Vechirka.uafor.net.
Використання фотоматеріалів сайту без письмового дозволу ЗАБОРОНЕНО!
Использование текстовых материалов сайта разрешается только с активной ссылкой (гиперссылкой) на www.Vechirka.uafor.net.
Использование фотоматериалов сайта без письменного разрешения ЗАПРЕЩЕНО!