ЛІТЕРАТУРА

"ДОЧКА БАНКІРА"
Світлана Тимко, смт Олександрівка, vechirka.uafor.net
28.12.2001, 16:02

Сонце весело вигравало сліпучим промінням на нікельованих огорожах та пластинках з датами народження і смерті, а ми з дочкою сумно дивилися на фотографію дорогої нам людини, поринувши у спомини.

Краєм ока неподалік я завважила чоловіка, який сидів на саморобній лавчині біля оградки, зажурено втупившись у землю. Ніби відчувши мій погляд, він глянув у мій бік і в мені щось стрепенулося. Обличчя його здалося таким знайомим... "Де ж я його бачила?" - запитувала себе подумки. І враз... Пам'ять, ніби кінострічка, прокрутилася на двадцять років назад, і я побачила його молодим хлопцем, веселим і завзятим.

Я працювала тоді в Будинку культури касиркою, а він танцював у знаменитому самодіяльному ансамблі. Танцював у парі з високою стрункою білявою Танею, донькою директора банку. Пара танцювала блискуче. Вражав грацією, витонченістю і точністю кожен їхній рух. У клубі знали, що Коля закоханий у Таню, і чекали трагічного фіналу. Здавалось, один Коля цього не розуміє. Ніжно і зачаровано кружляв він дівчину в танку. Оточуючі їх бачили і бачили Танину маму, повнотілу розмальовану блондинку, яка кидала злі погляди в Колин бік: мовляв, чому він причепився, отой селюк, отой коник-стрибунець, до її милої дівчинки? Хоче забагатіти? Даремно сподівається: у батьків на прикметі є вже достойний жених, хай лише Таня закінчить медучилище. Коля нічого не бачив і не чув, бо Таня була щодня в його обіймах і щастя переповнювало його. Він працював на заводі, непогано заробляв і завжди приносив для Тані щось смачне, адже вона так натомлювалася за своїми книжками.

Наближалося літо. Ансамбль отримав запрошення за кордон і про це тільки й говорили у нашому місті. Саме тоді я пішла в декретну відпустку і коли повернулася знову на роботу, то цієї чудової пари уже й дух вивітрився. Куди вона поділась? Співробітники резюмували: все сталося, як і гадалося. Таня закінчила училище і вийшла заміж за блискучого молодого вченого, який щойно закінчив столичну аспірантуру і був направлений працювати в наш педінститут. Тема для розмов вичерпалася.

Скільки років минуло звідтоді? Багато. І ось тепер - ця зустріч на цвинтарі. Без роздумів я підійшла до нього і вимушено кашлянула. Чоловік підвів голову і здивовано глянув на мене.

- Колю! - промовила я радісно. - Адже це... ви?

- А ви хто? - спокійно запитанням відповів чоловік.

- Колю, я тьотя Ганна, Михайлівна, як мене тоді називали. Я працювала касиркою в Будинку культури...

Чоловік миттю підвівся з лавки і міцно мене обійняв.

- Михайлівно, це справді ви. Ви мені завжди здавалися такою доброю. Таке обличчя, як у вас, запам'ятовується.

Я з цікавістю дивилась на нього, боячись запитати про те, що мене цікавило найбільше.

- У вас тут теж хтось похований? - знайшлася врешті.

Коля ніяково усміхнувся:

- Та... Це не моя рідня. Це... Танин син.

- Танин син? - перепитала я. І нащось додала: - І ваш?

У Колі посмутніли очі:

- Ви так не зрозумієте. Я розповім все спочатку.

Ми присіли на лавчину і він, дивлячись вдалину, понад хрестами, повідав мені історію свого кохання.

- Ви знаєте, як я кохав Таню - про це ж усі говорили. Так само як і говорили, що я любив її за батьківські гроші. Брехня. Я любив Таню такою дивною, святою любов'ю, що сам не збагну досі: чому? Не знаю. Чи любила вона мене? Тоді думав, що так. На цю тему ми з нею не говорили. Таня була дуже стримана, мовчазна. Звичайно, помічав, як спалахували її очі, коли я поспішав до неї, розштовхуючи всіх, хто був на дорозі. Для мене цього було досить.

Того літнього вечора я чекав Таню з квітами біля вхідних дверей Будинку культури: привітати її із закінченням училища та запропонувати руку і серце. За кілька днів наш ансамбль вибирався в закордонне турне і я передчував щастя бути весь місяць разом. Від самого ранку я подумки репетирував високі слова освідчення. Я їх повторював і ввечері, а тим часом Будинок культури затихав, порожнів. Таня на репетицію ансамблю не прийшла. Отоді, з квітами, на східцях Будинку культури я по-справжньому зрозумів, що чутки, які вносились мені у вуха, були небезпідставні.

Більше в клубі я не з'являвся, ніяка кар'єра не могла мене туди затягнути. Моє невгамовне серце билося для Тані. Почав потроху про неї дізнаватися: за кого вийшла заміж, де живе, де працює. А от чи щаслива, не взнав і досі. Цього ніхто не міг мені сказати. Я вже говорив: Таня була дуже стримана і малослівна. Усміхалася вона лише під час танцю на сцені для глядачів.

Мені пощастило. Мама продала в селі будинок і гроші віддала мені на житло, а сама пішла в бабусину хату. Я підшукав однокімнатну квартиру неподалік Таниної. У її під'їзді завів собі друзів, тож мав змогу зустрічатися з нею мало не щодня. Не подумайте, я не кидався їй перед очі, не зустрічав закоханим поглядом, не носив квіти. Я просто і непомітно жив біля неї. Запитаєте: а як Таня? За всі ці роки вона ні разу не глянула у мій бік, ні разу не подала вигляду, що знає мене. Я не надавав цьому значення. В Таниній сім'ї з'явився один син, через два роки - другий. Коли вони підросли, я грався з ними, гойдав у дворі на гойдалках, розбороняв під час бійок із сусідськими хлопчаками. Помічав, що Таня розбещує своїх синів, але втрутитися не міг. Я був Таниною тінню, а тінь безмовна.

Минуло кілька років. Серце моє вгамувалося, я зустрів свою долю, одружився. Але все це було не те. Таня не поступалася місцем у моєму серці моїй дружині. Я вже до цього звик. Що вдієш? Із своїм сином я не носився так, як із Таниним. Старший Танин син Ігор пішов до армії, і я з тривогою чекав від нього вісти, адже він був маніжений та запальний. Армія його не зробила кращим. Повернувшись, він перетворив власну квартиру на бордель: нескінченні гулянки та випивки, легковажні подруги... Таня розганяла їх без вагань. Зрештою, це їй обридло і вона махнула рукою. Пригадую: у під'їзді гурт молодих людей - веселих, хмільних, цинічних, а тут Таня повертається з роботи під ручку з чоловіком. Хоч би тобі якось відреагувала на компанію -ні найменшого поруху материнських почуттів. Я тоді наздогнав Ігоря з компанією, розбороняв їх, бо затіяли бійку, забрав Ігоря з собою. Не раз годинами просиджував я з ним на лавочці у дворі, намагаючись навчити уму-розуму. На мій подив, хлопець тупішав з кожним днем, потрібен був постійний нагляд, постійне піклування, а я не міг, не мав змоги матеріально допомогти йому полікуватися. Хлопець ставав усе самотнішим, мати й батько відвернулися від нього. Його життя пішло за течією. Душею я відчував, що так довго тривати не може.

Якось увечері я пішов засніженим тротуаром зустрічати сина зі школи. Сутінки падали зарані і раптово. Я вже порівнявся із Таниним будинком, коли побачив знайому жінку, Танину сусідку, і з її виду зрозумів: щось сталося. Жінка безмежним поглядом благала допомоги. Вона мене ледве впізнала, ледве видобула слова: "Та... там Ігор... він... мертвий. Де Таня?" Я кинувся до дверей Таниної квартири. Вони були прочинені, і те, що я побачив, - треба було мати міцну нервову систему... Я водив очима по закривавлених тілах, які лежали купою, але нікого не міг впізнати. Іноді та закривавлена маса конвульсивно здригалася... Мене занудило. Я вискочив на повітря. Сусідка вела Таню і тремтячим голосом щось розповідала. Я почув уривки: "Ігор, Марина й Дімка пішли за Костем... Потім гуділа музика... Співали, кричали... Потім на коридорі посилали Костя за горілкою... Знов співали... І кричали, аж ревли... Стало гупати за стіною... Потім крики й ревище знов... - і тихо. Коли я відкрила двері, Кость стояв із сокирою в руках. Я хотіла закричати, але він, відкидаючи сокиру, мовив: "Я знав, що це повториться, тому взяв сокиру".

Я йшов за жінками на третій поверх, коли це Таня оглянулась і холодно мовила мені: "Колю, будь ласка, виклич швидку допомогу!". Це вперше за всі роки вона обізвалася до мене.

Він замовк.

- Ну, і що далі? - підігнала я своїм нетерпінням.

- Вони були всі мертві.

- А той хлопець? Кость...

Коля сумно похитав головою:

- Кость побіг на колію, впав перед товарняком і його тіло колошматило до самої станції.

Я запротестувала:

- Це ж несправедливо...

- А справедливо, що я люблю Таню все своє життя, незважаючи на тупу байдужість та банківський гонор? При житті вона відвернулася від сина, кинула його напризволяще. І ця жінка все життя живе в моєму серці. Навіть ненависть, після смерті сина, не може прогнати її звідти. Жодні очі, жодна жіноча усмішка не перемогли Таниних, а вона ж не красуня. Якими могутніми невидимими ланцюгами прикований я до неї? Доглядаю могилу і вона це знає, хоч знову не помічає мене. Це справедливо?

Правда його слів термосувала мою душу, але я не знала, що відповісти.

За хвилину він нахилився до мене і прошепотів:

- Я хочу бути похованим біля неї... Я вже закупив ось ці два місця, - показав рукою. - Підросте мій син, і я відкрию йому свою таємницю. Якщо я помру перший, то він повинен буде слідкувати за нею і, якщо не буде змоги зробити все нормально, то він муситиме викрасти її домовину з ями і покласти мені на груди. Оце все, про що мені залишилося мріяти в цьому житті.

Помовчали. Мене всередині тіпало. А він звичним голосом продовжив:

- Бачили б ви тепер її зі своїм професором: у жалобі, схилені, засмучені. Чом не так? Їхнього сина вбито, як останню собаку. Тепер, я певен, вони відчули свою вину. А була можливість і полікувати сина, і зацікавити життям.

Ми ще пробували поговорили про інших наших знайомих, але розмова не клеїлась. Коля, як і на початку, тупо дивився в землю.

- От ви сказали: "Це несправедливо". А я вважаю, що все наше життя - це несправедливість. Бо той, хто нас створив, дав нам живу душу, дав розум, проте сам грається нами, як хоче.

Сонце повернуло на захід, і тонкі золотисті промені встелили землю. Час було вертатися додому.

Архів "ВГ-Досуг (література)"

 26.02.02, 19:31 Олег Бондар. "У нас не Чикаго" (пригодницька повість). Частина 1
 28.12.01, 16:02 Світлана Тимко. "Дочка банкіра"

"ВГ" №4
(21.01.2005)
















Украинския баннерная

Copyright © 2001–2006 "Vechirka.uafor.net" :: Design & Creation
Використання текстових матерiалiв cайту дозволяється лише з активним посиланням (гіперлiнком) на www.Vechirka.uafor.net.
Використання фотоматеріалів сайту без письмового дозволу ЗАБОРОНЕНО!
Использование текстовых материалов сайта разрешается только с активной ссылкой (гиперссылкой) на www.Vechirka.uafor.net.
Использование фотоматериалов сайта без письменного разрешения ЗАПРЕЩЕНО!