ІСТОРІЯ ХХ ст.

Роман КовальРоман КОВАЛЬ: "Я ПРИЙШОВ У ЦЕЙ СВІТ, ЩОБ ПОВЕРНУТИ УКРАЇНІ ДУШІ ЗАГИБЛИХ ГЕРОЇВ"
Світлана Орел, "Вечірня газета"
27.11.2001, 17:16

Цю людину знавцям вітчизняної історії представляти не треба. Президент історичного клубу “Холодний Яр”, автор кількох книг документальних досліджень про отаманів Холодноярської республіки, пристрасний публіцист Роман Коваль став першовідкривачем і досі загадкової, дуже старанно замовчуваної і приховуваної колишньою (нинішній усе це — байдуже) владою, трагічної і невимовно героїчної сторінки історії спротиву українського селянства більшовицько-російській окупації України 20-х років ХХ століття. Переважна частина тих подій, про які пише у своїх книгах Роман Коваль, відбувалася на території Кіровоградщини — Олександрівський, Знам’янський, Новомиргородський, Кіровоградський райони. Герої його книг — реальні люди, наші з вами земляки, захисники Вітчизни, якими б пишалася будь-яка інша держава, а в нас багатьох із них і досі не реабілітовано…

— Пане Романе, донедавна в Україні знали вас як політика, автора контроверсійних політологічних праць. І раптом, здається, водночас, ви відходите від попередньої діяльності і поринаєте у дослідницьку працю. Як відбувався перехід з однієї якості в іншу?

— В середині 90-х я написав книгу “Політичні портрети самостійної України” про людей, з якими зустрічався, співпрацював, — Левко Лук’яненко, Михайло Горинь, Степан Хмара, Валентин Мороз, Зиновій Кра-сівський, інші. Переглядаючи кінцевий варіант свого рукопису, я зрозумів, що цю книгу поки що не можна видавати, бо вона несе великий негативний заряд. У чому він полягає? Коли знаєш відомих людей зблизька, значні історичні постаті втрачають ореол. Попри цінність спостережень (у нас дуже слабка і несвоєчасна мемуаристика), цю книгу друкувати і поширювати не треба. Україні необхідні зовсім інші, позитивні герої. Я почав їх шукати. Серед сучасників таким для мене став Зиновій Красівський. Він завжди залишався на недосяжній для багатьох моральній висоті.

Думку про те, що Україні потрібен позитивний герой, а не деморалізуюча правда, від якої руки опускаються, допомогла мені сформувати донька великого українця Юрія Липи — Марта. Ще в 1991 році на одній із конференцій у Львові вона зауважила, що та правда, яку я подаю в своїх книгах, виступах —обеззброює. Це зауваження глибоко засіло в моїй душі. В якийсь момент мені потрапила до рук книга Юрія Горліса-Горського “Холодний яр”, видана львівським видавництвом “Червона калина”. Вона настільки схвилювала, збентежила мене, розгарячила мої почуття, що на черговому з’їзді Державної самостійності України я запропонував резолюцію про вшанування холодноярських героїв.

— Ви зараз не голова ДСУ?

— Голова. Але наша організація відійшла від активної по-літичної діяльності. Те, що ми робимо, зараз цінніше для України.

Ми поставили меморіальний знак у Холодному Яру, я налагодив контакти з краєзнавцями з Черкаської, Кіровоградської областей. Коли вийшла перша книга “Героїзм і трагедія Холодного Яру”, я не уявляв, який безмір роботи ще попереду. Вже вийшло шість книг. Але це має бути велика серія. Якби я мав надійного спонсора, який би матеріально забезпечував ці видання, я б міг готувати по дві-три книги на рік. Матеріал величезний. Значна частина його не закрита для дослідників (певний масив досі ще не розсекречений). Другою була книга “Кость Блакитний — отаман Степової дивізії”. Мене дуже вразив образ двадцятидворічного юнака, що зумів зібрати двадцятитисячну (!) дивізію (це за більшовицькими даними), яка від Херсона до Черкас не мала жодної військової поразки. Мене навіть не стільки здивував факт його бойової звитяги, скільки те, що цей юнак умудрився прогодувати, вдягнути, забезпечити зброєю двадцять тисяч повстанців!

Наступною була книга “Записки повстанця”, потім “Отамани гайдамацького краю: тридцять три біографії”, “Отаман святих і страшних”. Мій товариш по клубу “Холодний Яр” Костя Завальнюк видав довідник про повстанців Поділля “Лицарі волі”. Олег Шатайло із Тального написав книгу про Юрія Тютюнника. Про отамана Семена Заболотного під несправедливою назвою “Останній гайдамака” (він таки був не останній) вийшла книга в Одесі. Тобто, процес пішов.

Свою роль зіграв цикл радіопередач “Отамани гайдамацького краю” на цю тему. Історичний клуб “Холодний Яр” проводить зустрічі, вечори пам’яті отаманів у різних містах, не лише в Києві — у Кривому Розі, Чигирині, Черкасах, Миколаєві. Їх відбулося вже більше п’ятдесяти. У цьому ряду стоїть і фільм, знятий разом з кіровоградцями Миколою Хомандюком та Володимиром Мощинським “Незгасимий вогонь Холодного Яру” (його презентація відбулася в Києві і в Кіровограді, про що повідомляла “Вечірня газета”, — С.О.). Це дещо інша форма, своєрідна відповідь на виклик сьогодення, бо люди зараз менше читають, а більше дивляться. Якби цей фільм мав хороший резонанс, а творча група — зацікавленість у продовженні цієї теми, ми могли б з Кіровогадською телерадіокомпанією зняти фільм про Юрія Горліса-Горського, про отаманів —уродженців області. Ця тема — золота жила для дослідників.

— Вона стала для вас відкриттям у житті?

— Ясна річ. Тепер я твердо знаю: я прийшов у цей світ, щоб повернути Україні душі загиблих героїв. Я переконаний, що вони існують, коли я працюю — обступають мене. У моїй кімнаті висять портрети отаманів. Тут є деякі їхні речі. Все це створює певний мікроклімат маленької української фортеці у київському мегаполісі.

Весь смисл мого життя сьогодні полягає в тому, щоб створити величезну галерею укра-їнських героїв, яка може стати однією з підвалин патріотичного виховання майбутніх поколінь.

Ця тема, крім того, що вона потрібна, ще й дуже цікава. Детективні сюжети, бої, зради, підступи, пригоди. Це те, що приваблює молодь, але на інших зразках — англійських, російських. А тут є власний, питомий приклад. І якби ж держава або громадські інституції взялися допомогти (власне, тим, чим займаюся я, мав би займатися інститут історії), це, дійсно, можна було б зробити важливим духовним елементом життя нашого народу.

— Поки що ви такої підтримки не відчули?

— Є зацікавленість. Підтримка моральна на рівні громадськості, окремих осіб. Наприклад, цикл передач на радіо “Отамани гайдамацького краю” протегував Іван Драч. На час виборчої кампанії вони припинені, хоча в мене немає жодних амбіцій у цьому плані. А після виборів я планую продовжити ці радіопередачі.

— Пане Романе, ви часто буваєте в тих місцях, у тих селах, які дали Україні отаманів, за висловом Якова Орла-Гальчевського, страшних і святих, де точилася жорстока міжнаціональна боротьба. Очевидно, сьогодні ви зустрічаєте там байдужість, нерозуміння. Чи не відбирає у вас така реакція бажання відроджувати ту пам’ять для такого народу?

— Населення колись козацьких сіл справляє на мене гнітюче враження. Але руки від цього не опускаються, навпаки. Мене це мобілізує до ще більшої праці. Чим гірша ситуація, тим більше я повинен зробити. Я мушу, не перекладаючи це на плечі наступних поколінь, донести до людей історичну правду. У 96-му році, коли ми тільки починали виїзди, траплялося навіть вороже ставлення. Зараз —менше. Уже якийсь перелом відчувається. Пригадую зустріч в одній із сільських шкіл. Мене слухали діти різного віку. Я говорив про їхніх односельців — героїв Холодноярської республіки. Мене вразила та увага, майже внутрішнє хвилювання, з яким діти (!) слухали. Я відчув, що зерно, яке я сію, лягає в добрий ґрунт. Звичайно, є чимало людей, яким нічого довести неможливо, та чи й потрібно?

Але тут є й інший аспект проблеми. Наші історики, науковці, взагалі, інтелігенція, формувалися під кліше, що отамани — це символ анархії, розбрату, руїни. Чимало навіть відомих науковців, які багато зробили для розбудження історичної пам’яті народу, піднесення національної свідомості, дуже ревниво ставляться до моїх досліджень, їм важко переступити через свої стереотипи.

— А як би ви сформулювали — ким насправді були отамани?

— Вони були організаторами місцевого життя. В їхніх руках часто зосереджувалась влада не лише військова, а й цивільна, а то й навіть судова. Селяни отаманів часто називали батьками. І, дійсно, вони клопоталися про селян. Захищали їх. Забирали в більшовиків награбоване і віддавали людям. Взагалі, якби не було прихильного ставлення населення до повстанства, воно б не існувало. Це — однозначно. Повстанство може жити тільки за широкої підтримки населення. Українське повстанство діяло аж до 29-го року. Це говорить про те, що його підтримував народ. А в 30-му році піднялася нова хвиля національно-визвольної боротьби на ґрунті розкуркулення і колективізації. Так звані волинки. В Україні відбувалися сотні повстань.

— Але ж багато років нам вбивалося в голову, що в ті часи не було ніякого спротиву…

— Мені приємно, що я фактично спричинився до деміфологізації історії, нав’язуваної більшовиками. Міф про те, що проти загарбників боролися лише західняки, а східняки мало не з хлібом-сіллю зустрічали тих, хто розорював їхнє життя, потребує довгого і послідовного роз-вінчання. Фактично, тут боротьба була масштабніша, гостріша.

До речі, Василь Кук, заступник Романа Шухевича, він нині почесний президент клубу “Холодний Яр” — чітко й однозначно стверджує, що ОУН і УПА —продовження повстанського руху на Східній Україні. На мій погляд, це справедливі слова.

Цей позитивний приклад, який історичному клубу “Холодний Яр” вдалося витягнути із пітьми історії, слід лише належним чином подати і розтиражувати. І тоді з’явиться зовсім інше покоління українців. Якби масові ЗМІ були в руках українських патріотів, через десять років ми мали б іншу націю. Світоглядна еволюція можлива навіть у 70 років. Я недавно отримав листа від свого слухача Івана Ромашка з Маріуполя Донецької області. Він пише, що все своє життя прожив яничаром, але ті передачі на радіо перевернули все в душі.

— Сьогодні в нашому суспільстві страшенно не вистачає моральних підстав для того, щоб щось змінити на краще. Енергію шістдесятництва розсіяли, вона до кінця не спрацювала…

— За самостійну Україну в 60-х роках сиділи одиниці. Такі, як Зиновій Красівський, Левко Лук’яненко. Всі інші були дисидентами. Вони хотіли модернізації СРСР.

А тих, хто справді боровся за Україну і яких розстріляно, ми навіть не знаємо. Не пам’ятаємо їхніх імен. Нам за взірець система підсовує тих, хто зламався. Наші ж дисиденти були просто українофілами, не здатними рішуче вийти на прю з ворогом. Дехто з них ставав на коліна перед радянським судом… Частина — потім стали народними депутатами. Не дивно, що народ у них розчарувався.

— Чи не здається вам, що нація, яка знайшла в собі сили в критичні моменти історії вибухнути таким ґроном героїв, захисників справедливості, навіть всупереч фактам життя, має шанс стати на ноги? Я не знаю, що саме нас може врятувати, але вся та боротьба, вся та кров, любов до Вітчизни не пропадуть же даремно?

— У нас постійно була проблема: нація є — держави немає. Зараз протилежне: держава є — нації немає. Нас обсіли духовні злидні. Це — головне. Найбільший злочин влади, що вона всі десять років проповідувала економічні пріоритети, а не духовні. Вал мас-медіа, який підтримує цю позицію, фактично віддаляє народ від щастя перетворитися на державну націю. Поки що наша непевна інтелігенція тримає в своїх руках вогник національної ідеї. Але є величезна прірва між цією інтелігенцією і народом. Ми мусимо її скоротити, мусимо знайти такі слова, такі факти, які дійдуть до серця народу.

— Дякую за розмову.

Архів "ВГ-Історія (ХХ століття)"

 31.05.06, 11:37 Партизанське задзеркалля
 18.04.06, 14:01 Командир афганських "командос"
 06.04.06, 20:36 Хрещений батько ГУЛАГу
 04.04.06, 13:34 Таємниці кіровоградського спецназу
 04.04.06, 13:28 Героїка двадцятих. Людина — проблема
 13.02.06, 13:29 Героїка двадцятих. З непокірного роду
 28.11.05, 14:50 Чудо лицарського чину
 18.11.05, 14:36 Немирний атом
 26.07.05, 12:30 Про що мовчав Левітан
 24.06.05, 14:54 До 22 червня. День народної скорботи
 21.06.05, 13:38 До 22 червня. Ати-бати, йдуть "штрафбати"
 21.06.05, 13:32 До 22 червня. Рік напередодні війни в агентурних повідомленнях
 07.06.05, 10:47 Кіровоградське небо
 14.03.05, 14:35 Правосуддя тоталітарної доби. Думки під вартою. Олександр Горошко
 01.02.05, 14:54 Солдати шостої заповіді. Наші у тропіках. Сьєрра-Леоне
 13.01.05, 16:55 Солдати шостої заповіді. Кіровоградці в Сараєво
 10.01.05, 14:31 Ішов січень 1944-го...
 27.11.04, 03:18 27 листопада — День пам'яті жертв голодомору та політичних репресій. Хліборобський рід діда лавріна
 09.08.04, 14:30 Місто з минулого. Кіровоград 1980-х років
 14.06.04, 14:39 За крок до всесвітньої катастрофи. Куба 1962-63
 06.06.04, 10:17 Відкриття другого фронту. 60-річчя операції "Оверлорд" (D-Day)
 29.04.04, 13:07 До року Польщі в Україні. Пілсудський у домі Тарковських
 29.03.04, 15:57 Історія міста над Інгулом. Святу Анну вже пошановано, а коли ж вшануємо пам'ять про щедру жінку?.. Пологовому будинку №2 імені святої Анни — 100!
 17.03.04, 19:27 Історія міста над Інгулом. Як заговорив перший кіровоградський динамік?
 24.02.04, 10:28 Сергій Шевченко, доцент КДПУ, краєзнавець: "Час працює на краще вивчення історії" ("Назва столиці степового краю: проблеми перейменування". Круглий стіл "Вечірньої газети")
 12.02.04, 16:07 Орда. Червоні знамена, комсомол, Перша кінна, порив, самопожертва...
 27.01.04, 13:38 Єлисаветградський телефон: як це було. Частина 2
 26.01.04, 20:18 Єлисаветградський телефон: як це було. Частина 1
 25.12.03, 00:18 Дарунок кіровоградським районам на 30-річчя
 03.10.03, 14:40 Дитячий садок у Єлисаветграді
 02.09.03, 14:19 Бувальщини "діда Лук'яна". Київський Лук'янівський тюремний замок
 02.09.03, 14:05 До 135-річчя "Просвіти". Та, що знала
 23.06.03, 14:15 Три подвиги Григорія Рудика
 30.05.03, 11:41 Продовжується робота по збору матеріалів до "Книги Пам'яті України" та "Книги Скорботи України"
 08.05.03, 16:24 І мінер, і зв'язківець
 26.04.03, 10:24 26 квітня — чорнобильська пам'ять. Вони — перші
 16.04.03, 11:27 Геній пензля і мозаїки. Григорій Синиця у нашому місті. Історія одного фото
 09.04.03, 11:46 Гвардійцям допоміг... Гітлер
 08.04.03, 18:30 Підрозділ особливого призначення
 19.03.03, 15:13 Бити ворога, як Щиров
 03.03.03, 14:33 В історії залишиться тільки те, що зафіксовано
 25.02.03, 14:02 Пам'ять засніжених альп
 22.02.03, 13:15 Уроки, які завжди з нами. А серце розірвав Афган, або Чому з гір тікають вовки?
 15.02.03, 19:17 Афганістан. "Ми виконували особливі завдання"
 28.01.03, 12:50 Історія вчить. НТС як фата моргана
 27.01.03, 15:36 Про Ревуцьких у Добрій не забули...
 22.01.03, 13:48 22 cічня - День соборності України. Забувати не можна...
 08.01.03, 22:59 Пам'яті баби Єлисавети та багатьох інших...
 23.12.02, 16:30 "Нам потрібна історія, яка є учасником нинішнього життя"
 07.12.02, 04:25 7 грудня - День місцевого самоврядування. Від Віча до Кіровоградської міської ради
 04.12.02, 11:45 Архіви - це наша історія
 16.09.02, 15:31 Дивне місто над синюхою
 30.08.02, 18:19 А центр України таки у нас, на Кіровоградщині
 30.08.02, 18:11 Кіровограду - 250. А ви знаєте, хто такий Волохін?
 26.08.02, 16:38 Храм на крові
 25.06.02, 14:11 Навздогін публікації "Історія "чорнобильського" напису"
 20.06.02, 19:57 Геральдика. Ой, "чий" орел летить?
 09.05.02, 19:51 Восток - дело тонкое... Тем более, если он Ближний
 26.04.02, 15:16 Чорнобиль. Як це було...
 03.02.02, 12:42 До 10-річчя прийняття постанови про національний прапор. Кольори, що дають надію
 31.12.01, 17:15 Як святкували новий рік у Єлисаветграді
 07.12.01, 00:02 Історія отамана-самостійника Пилипа Хмари та його соратників, записана чекістами в тридцяті роки минулого століття (частина 5)
 06.12.01, 23:44 Історія отамана-самостійника Пилипа Хмари та його соратників, записана чекістами в тридцяті роки минулого століття (частина 4)
 27.11.01, 17:23 Історія отамана-самостійника Пилипа Хмари та його соратників, записана чекістами в тридцяті роки минулого століття (частина 3)
 27.11.01, 17:16 Роман Коваль: "Я прийшов у цей світ, щоб повернути україні душі загиблих героїв"
 18.11.01, 17:44 Історія отамана-самостійника Пилипа Хмари та його соратників, записана чекістами в тридцяті роки минулого століття (частина 2)
 11.11.01, 14:31 Історія отамана-самостійника Пилипа Хмари та його соратників, записана чекістами в тридцяті роки минулого століття (частина 1)
 09.11.01, 14:43 Час жорстоких перемін
 09.11.01, 14:38 Колесо історії
 08.11.01, 11:23 "Ятрань" розвалює імперію

"ВГ" №4
(21.01.2005)
















Украинския баннерная

Copyright © 2001–2006 "Vechirka.uafor.net" :: Design & Creation
Використання текстових матерiалiв cайту дозволяється лише з активним посиланням (гіперлiнком) на www.Vechirka.uafor.net.
Використання фотоматеріалів сайту без письмового дозволу ЗАБОРОНЕНО!
Использование текстовых материалов сайта разрешается только с активной ссылкой (гиперссылкой) на www.Vechirka.uafor.net.
Использование фотоматериалов сайта без письменного разрешения ЗАПРЕЩЕНО!