Солдати шостої заповіді

НАШІ У ТРОПІКАХ. СЬЄРРА-ЛЕОНЕ

Олександр ТКАЧЕНКО (праворуч) із товаришем Юрій ЛІСНИЧЕНКО (за сприяння кіровоградських обл— та міськвійськкоматів), Vechirka.uafor.net
01.02.2005, 14:54

Сьєрра-Леоне — африканська країна, у якій уже довгий час триває громадянська війна. З метою урегулювання конфлікту там перебувають миротворчі сили ООН. Серед них — український батальйон. Деякий час у цій країні перебували й українські вертолітники. До вашої уваги розповідь двох із українських миротворців про їхню службу в Сьєрра-Леоне у складі багатонаціональних миротворчих сил ООН.

Олександр ТКАЧЕНКО, молодший сержант запасу:
— Строкову службу я проходив на флоті, після чого вирішив продовжити армійську кар'єру, ставши контрактником нашої місцевої ракетної частини. Через три місяці після цього у в/ч надійшла директива, за якою необхідно було відправити шістьох осіб у збірний пункт у Миколаєві, де готували миротворців для відправки в Сьєрра-Леоне (у якій точилася, та й зараз точиться, громадянська війна). Готових відправитися туди набралося аж ... двоє. З товаришем по службі разом з іншими добровольцями протягом трьох місяців пройшли укотре вже повний курс молодого бійця. Ми мали стати першими з українців, яких відправляли в ту африканську країну. Тож готували до відправки техніку — фарбували, ремонтували її, доводили до потрібної кондиції. Готувалися й психологічно: переглядали відзнятий матеріал про країну, про війну, особливості тамтешнього клімату та хвороби, характерні для Сьєрра-Леоне. Підготовку проходило вісім тисяч осіб, а відібрали 640 найбільш підготовлених фізично, психологічно, професійно. Довелося за власний кошт купити необхідні в далекій країні медикаменти: держава змогла нас забезпечити лише фанзідаром та хініном, який використовували ще в Афганістані і який згубно впливає на кору головного мозку. Усіх 640 українських миротворців доправили до Африки одним літаком за три рейси. Транспортний літак "Руслан" переправляв командирські УАЗи та бензовози. Іншу техніку — 280 БТРів, близько 300 КрАЗів і трактори — доправляли океаном два військові пороми.

Розташувався контингент на березі Атлантичного океану в наметах місії ООН. Невдовзі почали облаштовувати свій табір — вичистили ділянку, завезли піску (щоб бачити на ньому змій та скорпіонів), поставили намети, провели зовнішнє освітлення, викопали навколо бази окопи. Завдання нашого четвертого окремого ремонтно-відновлювального батальйону ЗСУ полягало в перевезенні гуманістичних вантажів, охороні табору, обслуговуванні нашої техніки, яку було здано в оренду місії ООН, навчанні інших миротворців — кенійців, ганійців та індонезійців. Учили їх їздити й воювати на БТРах, виїжджали за викликом у різні квадрати країни ремонтувати орендовані у нас машини. Бронетранспортери ми привезли старого зразка — шістдесяті та сімдесяті, тому й ламалися вони часто.

У країні йшла війна між урядом та повстанцями — ребалами, яких на той час було 45 тисяч. Серед них значну частину складали десяти-дванадцятирічні діти. Щоб спонукати повстанців повернутися до мирного життя, місія ООН платила їм гроші за здану зброю і боєприпаси, а потім відправляла на місяць-два у виправний табір. Багато ребалів на цьому непогано заробляли: вийшовши з табору, вони знову вступали до лав повстанців, потім здавалися — і так далі. Нам доводилося супроводжувати їх до пунктів збору. Кілька разів потрапляли під обстріл, але стріляли не по нас, а по своїх же, які здавалися в полон.

Миротворчий контингент ООН налічував шість-сім тисяч осіб. Найбільшою його проблемою стала малярія. Хоч раз нею перехворіло до дев'яноста відсотків українців. Були й такі, хто захворював двічі-тричі. Виявилося, що ті щеплення, які нам робили в Миколаєві від малярії, жовтої лихоманки, гепатиту, стосовно малярії виявилися зовсім неефективними. А ще допікали мангрові мухи, після укусу яких через три дні в тілі заводяться личинки, які з'їдають людину ізсередини. Зарадити цьому можна було лише вирізавши їх разом із плоттю, в якій вони завелися. Малярію лікували хініном, дехто після такого кількаразового лікування божеволів — було кілька таких випадків. Хтось уживав фанзідар, який негативно впливає на печінку й нирки. Чув, що дехто з них уже в Україні помер від цирозу печінки. Хоч уживати спиртні напої нам було заборонено, але з лікувальною метою ми пили місцеві напої (які виявилися ефективними проти малярії) — джин-хінін, текілу-хінін.

До нас у Сьєрра-Леоне перебували французи, але їх звідти вивели через їхню непристосованість до тамтешнього клімату. Виявилося, що українці пристосованіші. Разом з нами перебували також росіяни, а ще афганці, які з'явилися дещо пізніше. Вони були набагато технічно грамотнішими від інших наших підопічних, тож швидко опанували українську техніку.

У вільний від служби час ходили на океан купатися. Хоч нам і не радили спілкуватися з місцевими мешканцями, але куди ж від них подінешся: навколо табору з'явилися риночки, обмінники. З тамтешніми людьми у нас склалися добрі стосунки. Ми давали їм їжу, допомагали, чим могли. Вони відповідали таким же ставленням до нас. З Україною мали постійний телефонний зв'язок, раз на місяць отримували листи від рідних. Це підтримувало нас, бо умови перебування в країні були не з найкращих. У наметах лише за два-три місяці до повернення додому нам поставили кондиціонери, виставивши їх на плюс вісімнадцять. Якби ми жили в будинках, то це було б прийнятним. Але в наметах доводилося ще й завертати та піднімати одну із стін, щоб хоч якийсь вітерець продував. Часто під сумками знаходили змій, зокрема кобр. А вакцини від їхньої отрути у нас не було. Певно, що в подальшому її наявність передбачили, бо якби когось із нас якась кобра вкусила, то не знаю, що б ми й робили.

Пробули ми в Сьєрра-Леоне вісім з половиною місяців 2000-2001 років. За цей час більшість із нас побули і водіями, і розвідниками, і кухарями. Це тому, що з нас готували таких собі універсальних солдатів. Це відрізняло українців від миротворців з інших країн, де солдат мав лише одну вузьку спеціалізацію.

Повернувшись із Африки, я ненадовго затримався вдома — військова доля привела мене в Ліван. Але то вже інша історія...

Сьєрра-Леоне. Блакитна лагуна. 5 березня 2001 р. (знімок з фотоальбому Олександра КЛИМЕНКА ’Миротворча діяльність українського війська. Перше десятиліття’)

Олександр ШКОРБУТ, рядовий запасу:
— Після строкової служби я вирішив продовжити військову службу контрактником у Сьєрра-Леоне. Пройшов підготовку в Миколаєві, де майбутніх миротворців готували до прибуття в Африку. Ми мали стати першими представниками Збройних сил України в тій країні. Тому займалися не лише власною підготовкою, а й підготовкою техніки, разом з якою нас мали доставити в тропіки.

Після прибуття на місце призначення розмістилися в карантинному таборі військ ООН, куди потрапляли щойно прибулі миротворці з усіх країн. Карантин тривав два тижні, а потім настала черга облаштовувати уже власне наш базовий табір. Він розташувався за двісті метрів від океану біля містечка Лунгі. У ньому лишилася частина нашого батальйону, а інша частина — а разом із нею і я — перемістилася за сімдесят кілометрів під містечко Хастінгс для облаштування другого українського табору. Сюди ж було перевезено частину техніки. Наші фахівці вчили працювати на ній миротворців з інших країн.

Ми прибули в Африку тридцятого грудня 2000 року. Новий рік зустрічали під пекучим сонцем, за кілька годин перелетівши із зими в літо. Першу частину із майже семи місяців перебування у Левиних Горах (так перекладається назва країни) я прослужив кухарем, тож можу дещо розповісти про цей бік армійського життя. Перший місяць прожили на своїх харчах — тушонці та крупах. Потім нам почали постачати продукти з Європи — від печива до м'яса. Були овочі, фрукти, соки, молоко, йогурти. Харчування наших солдатів було різноманітним і калорійним. Через високу температуру втрачали багато солі, яка виходила з організму разом із потом. А це вже було небезпечним для здоров'я. Щоб зарадити цьому, усі страви доводилося дещо пересолювати. Біля нашої їдальні за огорожею постійно товклися й вимагали їжу осіб із двадцять з місцевого населення. І зникали вони лише на ніч, з'являючись кожного ранку знов і знов. Ми, як гуманні люди, змушені були підгодовувати їх. Та не лише приготуванням їжі займалися кухарі. Вони також несли караульну службу у таборі, патрулювали його територію.

Інша частина моєї служби була присвячена в основному службі в різноманітних нарядах. Одного разу брав участь у перевезенні біженців із району, контрольованого повстанцями, у наш табір. Із цією метою виїхали колоною в центр країни й приїхали в розташування гвінейського батальйону. Пробули там чотири доби, привезли звідти близько двадцяти біженців. Їхали територіями, які контролювали повстанці. Проїздили повз їхні блок— пости. Добре, що на той час у країні тривало перемир'я. У іншому випадкові не хотілося б стикатися із озброєними опонентами уряду.

Табір наш розташувався на околиці містечка, яке мало невеликий аеропорт. Хоча наше керівництво й не схвалювало контакти з місцевим населенням, але вони все ж були. У місцевих купували цигарки, пиво. Дехто з них учився в колишньому СРСР — тож знав російську мову. А це полегшувало можливість порозумітися з ними. Біля нашого табору розташували свої табори індуси та нігерійці. З ними намагалися спілкуватися англійською. Але добре нею володіли лише перекладачі. Тому й розуміли ми одні одних відповідно. Коли перебували у гвінейців, узагалі мало що могли второпати. Вони розмовляли французькою. А ми з ними трохи російською, трохи українською, трохи англійською. Та якось знайшли спільну мову.

Багато хто із нас перехворів на малярію. Я — двічі. Перший раз захворів і потрапив у госпіталь на свій день народження, а другого разу — тільки-но приїхавши в Кіровоград. І знову не пощастило — якраз перед весіллям сестри.

Повернувся зі своїми товаришами в Україну в липні 2001 року. Спочатку ми пройшли карантин у Миколаєві, відбули всі необхідні медичні обстеження. А вже потім роз'їхалися по своїх домівках.

Архів "ВГ-Історія (ХХ століття)"

 31.05.06, 11:37 Партизанське задзеркалля
 18.04.06, 14:01 Командир афганських "командос"
 06.04.06, 20:36 Хрещений батько ГУЛАГу
 04.04.06, 13:34 Таємниці кіровоградського спецназу
 04.04.06, 13:28 Героїка двадцятих. Людина — проблема
 13.02.06, 13:29 Героїка двадцятих. З непокірного роду
 28.11.05, 14:50 Чудо лицарського чину
 18.11.05, 14:36 Немирний атом
 26.07.05, 12:30 Про що мовчав Левітан
 24.06.05, 14:54 До 22 червня. День народної скорботи
 21.06.05, 13:38 До 22 червня. Ати-бати, йдуть "штрафбати"
 21.06.05, 13:32 До 22 червня. Рік напередодні війни в агентурних повідомленнях
 07.06.05, 10:47 Кіровоградське небо
 14.03.05, 14:35 Правосуддя тоталітарної доби. Думки під вартою. Олександр Горошко
 01.02.05, 14:54 Солдати шостої заповіді. Наші у тропіках. Сьєрра-Леоне
 13.01.05, 16:55 Солдати шостої заповіді. Кіровоградці в Сараєво
 10.01.05, 14:31 Ішов січень 1944-го...
 27.11.04, 03:18 27 листопада — День пам'яті жертв голодомору та політичних репресій. Хліборобський рід діда лавріна
 09.08.04, 14:30 Місто з минулого. Кіровоград 1980-х років
 14.06.04, 14:39 За крок до всесвітньої катастрофи. Куба 1962-63
 06.06.04, 10:17 Відкриття другого фронту. 60-річчя операції "Оверлорд" (D-Day)
 29.04.04, 13:07 До року Польщі в Україні. Пілсудський у домі Тарковських
 29.03.04, 15:57 Історія міста над Інгулом. Святу Анну вже пошановано, а коли ж вшануємо пам'ять про щедру жінку?.. Пологовому будинку №2 імені святої Анни — 100!
 17.03.04, 19:27 Історія міста над Інгулом. Як заговорив перший кіровоградський динамік?
 24.02.04, 10:28 Сергій Шевченко, доцент КДПУ, краєзнавець: "Час працює на краще вивчення історії" ("Назва столиці степового краю: проблеми перейменування". Круглий стіл "Вечірньої газети")
 12.02.04, 16:07 Орда. Червоні знамена, комсомол, Перша кінна, порив, самопожертва...
 27.01.04, 13:38 Єлисаветградський телефон: як це було. Частина 2
 26.01.04, 20:18 Єлисаветградський телефон: як це було. Частина 1
 25.12.03, 00:18 Дарунок кіровоградським районам на 30-річчя
 03.10.03, 14:40 Дитячий садок у Єлисаветграді
 02.09.03, 14:19 Бувальщини "діда Лук'яна". Київський Лук'янівський тюремний замок
 02.09.03, 14:05 До 135-річчя "Просвіти". Та, що знала
 23.06.03, 14:15 Три подвиги Григорія Рудика
 30.05.03, 11:41 Продовжується робота по збору матеріалів до "Книги Пам'яті України" та "Книги Скорботи України"
 08.05.03, 16:24 І мінер, і зв'язківець
 26.04.03, 10:24 26 квітня — чорнобильська пам'ять. Вони — перші
 16.04.03, 11:27 Геній пензля і мозаїки. Григорій Синиця у нашому місті. Історія одного фото
 09.04.03, 11:46 Гвардійцям допоміг... Гітлер
 08.04.03, 18:30 Підрозділ особливого призначення
 19.03.03, 15:13 Бити ворога, як Щиров
 03.03.03, 14:33 В історії залишиться тільки те, що зафіксовано
 25.02.03, 14:02 Пам'ять засніжених альп
 22.02.03, 13:15 Уроки, які завжди з нами. А серце розірвав Афган, або Чому з гір тікають вовки?
 15.02.03, 19:17 Афганістан. "Ми виконували особливі завдання"
 28.01.03, 12:50 Історія вчить. НТС як фата моргана
 27.01.03, 15:36 Про Ревуцьких у Добрій не забули...
 22.01.03, 13:48 22 cічня - День соборності України. Забувати не можна...
 08.01.03, 22:59 Пам'яті баби Єлисавети та багатьох інших...
 23.12.02, 16:30 "Нам потрібна історія, яка є учасником нинішнього життя"
 07.12.02, 04:25 7 грудня - День місцевого самоврядування. Від Віча до Кіровоградської міської ради
 04.12.02, 11:45 Архіви - це наша історія
 16.09.02, 15:31 Дивне місто над синюхою
 30.08.02, 18:19 А центр України таки у нас, на Кіровоградщині
 30.08.02, 18:11 Кіровограду - 250. А ви знаєте, хто такий Волохін?
 26.08.02, 16:38 Храм на крові
 25.06.02, 14:11 Навздогін публікації "Історія "чорнобильського" напису"
 20.06.02, 19:57 Геральдика. Ой, "чий" орел летить?
 09.05.02, 19:51 Восток - дело тонкое... Тем более, если он Ближний
 26.04.02, 15:16 Чорнобиль. Як це було...
 03.02.02, 12:42 До 10-річчя прийняття постанови про національний прапор. Кольори, що дають надію
 31.12.01, 17:15 Як святкували новий рік у Єлисаветграді
 07.12.01, 00:02 Історія отамана-самостійника Пилипа Хмари та його соратників, записана чекістами в тридцяті роки минулого століття (частина 5)
 06.12.01, 23:44 Історія отамана-самостійника Пилипа Хмари та його соратників, записана чекістами в тридцяті роки минулого століття (частина 4)
 27.11.01, 17:23 Історія отамана-самостійника Пилипа Хмари та його соратників, записана чекістами в тридцяті роки минулого століття (частина 3)
 27.11.01, 17:16 Роман Коваль: "Я прийшов у цей світ, щоб повернути україні душі загиблих героїв"
 18.11.01, 17:44 Історія отамана-самостійника Пилипа Хмари та його соратників, записана чекістами в тридцяті роки минулого століття (частина 2)
 11.11.01, 14:31 Історія отамана-самостійника Пилипа Хмари та його соратників, записана чекістами в тридцяті роки минулого століття (частина 1)
 09.11.01, 14:43 Час жорстоких перемін
 09.11.01, 14:38 Колесо історії
 08.11.01, 11:23 "Ятрань" розвалює імперію

"ВГ" №4
(21.01.2005)
















Украинския баннерная

Copyright © 2001–2006 "Vechirka.uafor.net" :: Design & Creation
Використання текстових матерiалiв cайту дозволяється лише з активним посиланням (гіперлiнком) на www.Vechirka.uafor.net.
Використання фотоматеріалів сайту без письмового дозволу ЗАБОРОНЕНО!
Использование текстовых материалов сайта разрешается только с активной ссылкой (гиперссылкой) на www.Vechirka.uafor.net.
Использование фотоматериалов сайта без письменного разрешения ЗАПРЕЩЕНО!