ДО 250-річчя КІРОВОГРАДА

МІСТО НАД СИВИМ ІНГУЛОМ. Історико-публіцистичний нарис. ГЛАВА ПЕРША. Неказкова країна Лебедія. Частина 2
Юрій Матівос, vechirka.uafor.net
01.09.2003, 16:25

Ясна річ, народ, який стояв на вищому щаблі розвитку, не бажав над собою зверхності відстаючого. Ось чому князь Олег кілька літ воював з уличами і тиверцями, але так і не зміг підкорити їх. Наступник Олега, Ігор, поставив собі за мету приєднати до своїх володінь землі улицькі, що б там не було.

Боротьба Києва з уличами була жорстокою і велася довгий час. Залишки згадуваних міст — тому свідчення. І хоч уличі мали добре військо, воно не могло стримувати навалу вишколених князівських дружин. Під їх ударами уличі змушені були відступати на захід. Так вони дісталися Дністра. На лівому березі його спорудили фортецю Пересічну і в ній зайняли оборону. Три роки військо Ігоря тримало місто в облозі. Зрештою, приблизно року 920, останню цитадель уличів було взято. Володіння їхні стали новою провінцією Києва.

Після цього про уличів немає згадки в жодному історичному документі. Куди могло подітися таке велике плем'я, що займало значну територію між Дніпром І Бугом? Є думка, що воно, злившись з іншими племенами Київської держави, увійшло в історію під іншою назвою... Нас цікавить і те, звідки плем'я з'явилося в наших краях. А може — не з'явилося, а повернулося з далеких мандрів на рідну землю, яку змушене було залишити тисячі років тому?

Видатний етнограф, археолог та мовознавець сучасності Віктор Петров, оперуючи архівними документами та археологічними знахідками, довів, що на землях Трипілля, а до них входила й територія сучасного Кіровограда, пращури українського народу проживали з доби неоліту, за п'ять тисяч років тому6. Вони створили неповторну культуру, що увійшла в історію багатьох країн під назвою трипільська. Предмети цієї культури знайдено у Греції, Туреччині, Італії, Болгарії, Польщі, Монголії, Росії, багатьох інших країнах світу.

На межі ІІІ-ІІ тисячоліть трипільська культура зникає на теренах України. Археологічні розкопки стверджують, що зникнення було раптовим і суцільним. У деяких житлах розкопаних селищ залишилася глина із слідами жіночих пальців на ній, заготовлена в хаті, щоб ліпити посуд. Усе було зруйноване, спалене, сплюндроване. Причому, нова культура була у багатьох відношеннях протилежна трипільській, нижчого рівня. А ось за кілька тисяч кілометрів від нас...

...За далекими Уральськими горами, там, де починає свій виток могутня сибірська річка Об, клином врізається проміж Казахстаном, Тувою і Монголією давня країня Ойротія. На сучасних картах її не знайдеш: на тому місці тепер розташована Горно-Алтайська автономна область Російської Федерації. За розмірами — це територія, рівна Кіровоградській, Черкаській, Миколаївській та Вінницькій областям України, разом узятим, — 92,6 тисячі квадратних кілометрів. Населення в ній проживає трохи більше, ніж в одному Олександрійському районі Кіровоградської області — 172 тисячі осіб.

Заселяли ту місцевість люди з доісторичних часів. На берегах річок Бії, Катуні, Чуї, поміж гірськими хребтами в широких улоговинах жили племена ойротів, теленгетів, тубаларів, шорців, кумандинців, телеутів, казахів. Названо тут не всіх. І мали вони багатий фольклор, самобутню культуру. Учені в наш час відкрили на території Ойротії "писаниці" — наскальні зображення тварин, виконані у II тисячолітті до нашої ери. Знайдено також твори декоративно-ужиткового мистецтва, так званого звіриного стилю — бляхи із золота, гривни, а також візерунчаті тканини, художні вироби із слонової кості тощо.

На північному заході Ойротії тече невеличка, усього якихось кілька десятків кілометрів довжиною, річка Лебідь. Береги її облюбувало для себе найбільше за чисельністю з племен, що селилися в Ойротії. Називали його по-різному: хто чолковцями, хто чолканутами. Самі себе люди племені йменували кукижами, що у перекладі українською звучить як лебеді, лебединці. Основними заняттями племені було скотарство, землеробство, полювання.

Порівняно невелике було плем'я лебединців. Але з далеких часів дожили вони до наших днів на своїй праматері-землі, на річці Лебідь. Тепер Ойротія на 70 відсотків заселена росіянами, племена ойротів перейменували в алтайців, мову, культуру, традиції забуто.

Коли з кочових племен Північного Китаю і Монголії утворилося велике об'єднання гуннів, до нього увійшли і кукижі. Об'єднання вело безперервні війни за існування з Китайською імперією. Зазнавши у цій боротьбі поразки, групи розкололися на кілька частин. Одна з них, у якій переважали лебединці, почала просуватися на захід, уздовж Обі, заселеної різними племенами. У нижній течії річки, де в неї впадає Іртиш, жили вогули й остяки.

Вогули — невеликий народ (сьогодні його у межах Алтайського краю проживає не більш як 10 тисяч осіб). Але в історії вогули залишили помітний слід. Вони надзвичайно сміливі, вільнолюбні люди, які енергійно відстоювали свою незалежність. (Чи не так характеризують уличів?). Звернімо увагу на походження назви племені. Вогули, "гул" на їхній мові значить "ліс". Випадковість чи ні, але й грецькою "ліс" звучить так само. І в українській "гул" дуже пов'язаний з лісом. Вогули, вогуличі — лісовий народ.

У вогулів лебединці затрималися на кілька століть. Відбулося злиття, асиміляція племен, виробилася єдина мова — вогульська.

Дуже виразно проявляється співзвучність назв обох племен — "уличі", "вогуличі". Та й країна, з якої вони прибули, називалася Ойротія (мало не Оратанія — Україна, чи не так?). Там тече річка Лебідь. А люди називають себе лебединцями. Є там і річка Бія. Чом не Біянка, що протікає через Кіровоград. (І треба ж таке: практично у Монголії — українські назви!).

Сумнівів бути не може: у далекі часи майже невідоме історичній науці плем'я уличів змушене було переселитися під тиском завойовників з берегів Інгулу за далекий Урал. А їхні нащадки добровільно залишили безплідні пустелі північної Монголії і повернулися на береги родючого Приінгулля. Привів їх сюди воєвода Лебідь. Зупинилися вони на річці, якій дали назву Вогул, згодом вона трансформувалася в Інгул. Ось чому Костянтин Порфирородний називає річку Хінгулус — так вона звучить його мовою. А край свій, де поселилися уличі-вогуличі, назвали Лебедією. І ця назва назавжди залишилася на нашій землі.

З часу зникнення уличів з Приінгулля країна Лебедія дещо занепала, особливо після того, як цими землями пронісся страшний чорний смерч монголо-татарської навали, перетворивши колись квітучий степ у дике поле. Життя на цій землі на деякий час завмерло. Але їй судилося вписати одну з найяскравіших сторінок в історію України. Саме в цих благодатних, хоч і запустілих у результаті татарських погромів краях, зародилося Українське козацтво.

Звернімося до свідчення одного з найавторитетніших очевидців козацького життя — французького інженера та картографа Гійома де Боплана. Він перебував в Україні в 1630 — 1647 роках, будував тут фортеці, укріплення, проектував палаци. Боплан об'їздив і вивчив усю Україну, написав чудову книжку про неї, і найголовніше — виготовив карту, куди наніс населені пункти, річки, ліси, шляхи, острови, урочища, болота тощо. Боплан відзначив, що карту він "склав особисто внаслідок точних вимірів, які проводив в усіх закутках тієї землі".

На карті Боплана знаходимо річки Дніпро, Південний Буг, Інгул, Синюху, Тясмин, Велику Вись. У той час територія Правобережної України, що входила до складу Польщі, переважно була заселена на Київщині, Волині, Поділлі, Брацлавщині. Увесь південь між Дніпром, Південним Бугом і Дністром пустував. Лише нескінченні, багаті рослинним і тваринним світом поля розлягалися там. Вони й притягували до себе посполитих людей, які жили у селах, що належали польським магнатам. Не витримуючи утисків, тікали вони в незаселені, вільні степи. Саме тут, на берегах Інгулу, Великої Висі, Синюхи, Тясмину й з'явилися перші втікачі, яких згодом нарекли козаками, тобто вільними людьми.

"Наш народ, засмакувавши собі із добичі, наставив собі старійшину з-посеред себе, на ймення Козака, од нього чи бо і самі потім козаками нареклися і почали самі часто в татарську землю ходити і звідти багаті здобитки приносити. День же одо дня примножалося їх, так що з часом намножилося" (Густинський літопис).

Літописи подають опис зовнішнього виду уличів-лебединців:

середнього зросту, кремезні, смагляві, у більшості кароокі, міцної статури. Характерне у зовнішності: носять довгі вуса, голови голять, залишають посередині довге пасмо-косу, закладаючи її за праве вухо. Добрі вершники, досконало володіють зброєю. У походах витривалі. Про кого мова — про уличів чи запорозьких козаків?!.

Так детально зупинившись на історії племені уличів, бо вони давні предки наші, повернемось до назви Інгулу. Версій щодо цього висувалось немало. Більшість авторів схилялось до того, що корінь назви річки треба шукати у татарській мові, деякі історичні джерела подають навіть варіант "Єнігел" (татарською "Нове озеро"). Однак Порфирородний, у якого вперше зустрічається назва річки, пише "Хінгулус".

Вище згадувалося, що у вочулів слово "гул" означає "ліс". Тому, можливо й річку, яка починалася з лісу, назвали "лісовою", а візантієць

"озвучив" по-своєму. Та авторові цих рядків довелося чути красиву легенду стосовно назви Інгулу. Має вона, як на мене, історичне підґрунтя. У книзі

Тіиома де Боплана згадуються дивовижні дикі коні.7 Француз не знає, як вони називаються — просто дикі. А ось Дмитро Яворницький цих тварин називає тарпанами. "У ХVIII столітті безліч диких коней водилося у місцевостях по лівому березі річки Інгул", — пише дослідник.6 Степовий тарпан був поширений здебільшого у південній Європі, в степах України зберігся до кінця XIX ст. (останнього вбито у 1879 році за 35 кілометрів від Асканії-Нової) Тобто, тарпани, в основному, водилися у Лебедії і були предметом полювання: Їхнє м'ясо смачне, а шкіра міцна і тепла. Прирученню ці справді дикі коні не піддавалися. Зовні вони були більше схожі на віслюків, мали дивне мишасте забарвлення, великі вуха, безрогі. А безрогих тварин, особливо худобу, у наших краях називають гулими, бо замість рогів у них на лобі ростуть гулі. Вогули-уличі могли дати назву річці, на берегах якої водилося безліч чулих.

Далі буде


6 — Див. Гійом де Божан "Опис України", Львів, 1990, стор.90.
7 — Д.І.Яворницький. Історія Запорізьких козаків. Т.1. Львів, 1990, стор.45.

Архів "ВГ-Історія (до ХХ століття)"

 18.11.05, 14:37 Німе тисячоліття заговорило
 24.06.05, 14:55 Родовід. Лицарського чину чоловік
 17.06.05, 14:10 Родовід. Чи досить жінці п'яти років, щоб її полюбили?
 27.05.05, 13:23 Родовід. Світ князів Глинських
 31.08.04, 13:31 Кіровограду — 250. Кіровоградська Одеса
 30.08.04, 14:23 Зустрічі цивілізацій. Північне Причорномор'є
 16.08.04, 15:51 Археологічні знахідки. А тепер — човен
 02.07.04, 13:09 Сенсаційне відкриття. Візок Бронзового віку
 08.04.04, 17:04 Перейменування Кіровограда. Відповідаємо Юрію Матівосу: "Єлисавета — наша свята!"
 08.04.04, 17:03 Українське козацтво Буго-Гардівська Паланка за історичну правду!
 08.04.04, 16:14 Мамай. Чотири битви
 24.02.04, 10:28 Сергій Шевченко, доцент КДПУ, краєзнавець: "Час працює на краще вивчення історії" ("Назва столиці степового краю: проблеми перейменування". Круглий стіл "Вечірньої газети")
 09.02.04, 18:34 Звеличені вигадками. Ворскала. Тетянин день
 23.12.03, 15:35 Дещо з історії про податки
 28.10.03, 17:37 До 250-річчя Кіровограда. МІСТО НАД СИВИМ ІНГУЛОМ. Історико-публіцистичний нарис. ГЛАВА ТРЕТЯ. ФОРТЕЦЯ СВ.ЄЛИСАВЕТИ. Частина 3
 22.09.03, 16:46 До 250-річчя Кіровограда. МІСТО НАД СИВИМ ІНГУЛОМ. Історико-публіцистичний нарис. ГЛАВА ТРЕТЯ. ФОРТЕЦЯ СВ.ЄЛИСАВЕТИ. Частина 2
 17.09.03, 11:58 До 250-річчя Кіровограда. МІСТО НАД СИВИМ ІНГУЛОМ. Історико-публіцистичний нарис. ГЛАВА ТРЕТЯ. ФОРТЕЦЯ СВ.ЄЛИСАВЕТИ. Частина 1
 09.09.03, 14:26 До 250-річчя Кіровограда. МІСТО НАД СИВИМ ІНГУЛОМ. Історико-публіцистичний нарис. ГЛАВА ДРУГА. Слава Кущівського куреня. Частина 2
 02.09.03, 14:19 Бувальщини "діда Лук'яна". Київський Лук'янівський тюремний замок
 02.09.03, 14:05 До 135-річчя "Просвіти". Та, що знала
 01.09.03, 16:45 До 250-річчя Кіровограда. МІСТО НАД СИВИМ ІНГУЛОМ. Історико-публіцистичний нарис. ГЛАВА ДРУГА. Слава Кущівського куреня. Частина 1
 01.09.03, 16:25 До 250-річчя Кіровограда. МІСТО НАД СИВИМ ІНГУЛОМ. Історико-публіцистичний нарис. ГЛАВА ПЕРША. Неказкова країна Лебедія. Частина 2
 19.08.03, 16:49 До 250-річчя Кіровограда. МІСТО НАД СИВИМ ІНГУЛОМ. Історико-публіцистичний нарис. ГЛАВА ПЕРША. Неказкова країна Лебедія. Частина 1
 12.08.03, 20:23 До 250-річчя Кіровограда. А показати є що! І одеситам, і навіть парижанам
 08.08.03, 18:02 До 250-річчя Кіровограда. МІСТО НАД СИВИМ ІНГУЛОМ. Історико-публіцистичний нарис. СЛОВО ВІД АВТОРА
 23.06.03, 14:20 Олександр Назаренко. Українські зорі над євразійським хутором...
 29.12.02, 16:18 Звідки ж ця краса?
 16.12.02, 13:47 Перлина нашої історії
 07.12.02, 04:25 7 грудня - День місцевого самоврядування. Від Віча до Кіровоградської міської ради
 27.11.02, 13:32 Кіровограду - 250. Щедроти міських благодійників. Хто прийме від них естафету? Частина 2
 26.11.02, 09:17 Кіровограду - 250. Щедроти міських благодійників. Хто прийме від них естафету? Частина 1
 12.11.02, 16:02 Географічний центр України. "Добро і велич воєдино сплелися в імені твоїм"
 09.11.02, 11:37 9 листопада - День української писемності. Преподобний Нестор-літописець
 04.11.02, 16:54 Кіровограду - 250. Перший цукровар України
 16.10.02, 15:08 Кіровограду - 250. Коріння добра родини Журавських
 15.10.02, 11:40 У глибину віків. Де народився Гомер?
 14.10.02, 13:24 У глибину віків. Куди веде "тропа Трояна"
 08.10.02, 12:36 „Перший український діяч у Єлисаветграді..."
 16.09.02, 15:39 Він дбав про бідняків (Савелій Остроухов)
 16.09.02, 15:27 У глибину віків. Відкриття Вікентія Хвойки
 09.09.02, 14:31 Кіровограду - 250. Добротворці з родини макеєвих
 30.08.02, 18:16 У глибину віків. Трояни. Помилка Генріха Шлімана
 26.08.02, 16:34 У глибину віків. Фенікс воскресає вдома
 16.08.02, 17:25 Кіровограду - 250. Новокозачин - козацька слобода
 13.08.02, 13:12 Кіровограду - 250. Так народжувалося світло
 04.08.02, 17:18 Кіровограду - 250. Історія без вигадок і казок
 21.07.02, 14:08 Геральдичний вінок степової України
 05.07.02, 12:47 Де та Умань і що нам від того, що вона є?
 25.02.02, 19:23 Від "Ілюзіону" - до класичного танцю
 03.02.02, 13:56 Озирнися і побачиш вічність
 31.12.01, 16:48 Новорічна символіка
 17.11.01, 14:33 Із записника архіваріуса. Автографи коронованих осіб
 17.11.01, 14:29 За розпорядженням генерала Кутузова

"ВГ" №4
(21.01.2005)
















Украинския баннерная

Copyright © 2001–2006 "Vechirka.uafor.net" :: Design & Creation
Використання текстових матерiалiв cайту дозволяється лише з активним посиланням (гіперлiнком) на www.Vechirka.uafor.net.
Використання фотоматеріалів сайту без письмового дозволу ЗАБОРОНЕНО!
Использование текстовых материалов сайта разрешается только с активной ссылкой (гиперссылкой) на www.Vechirka.uafor.net.
Использование фотоматериалов сайта без письменного разрешения ЗАПРЕЩЕНО!