Вона — ніжна і пристрасна. Вона — запальна й агресивна. Вона — жінка! Ці слова — про вісімнадцятирічну кіровоградську співачку Віку Богуславську. Днями побачив світ її перший компакт-диск, який так і називається "Я — женщина...".
Для такого міста, як Кіровоград, це значить чимало. Бо дуже важко артисту із провінції пробитися в люди, коли за плечима немає крутого продюсера з товстеньким гаманцем. Віці все ж вдалося зробити перший крок у здоланні тернистого шляху до підкорення естрадного Олімпу.
Її пісні наповнені глибоким філософським змістом, і, що важливо, вона їх переживає. І на сцені, коли виступає перед глядачами, і в студії, коли записується, і, звичайно ж, коли створює їх. Віка не женеться за хітом-одноденкою, бо власними піснями вона намагається показати не лише свою індивідуальність, а й почуття...

— Віко, коли ти почала займатися музикою?

— Зараз мені вісімнадцять, із них чотирнадцять присвятила музиці. Ще з чотирьох років пішла в музичну школу, і — пішло-поїхало... Нинішнього року я вже закінчую музичне училище, диригентсько-хорове відділення.

Писати музику почала три роки тому, і ось уже два роки, як я виступаю на місцевій сцені — відтоді, як прийшла у концертну агенцію Анатолія Титова "Скляний дім". Звичайно, і до приходу я намагалася реалізувати себе як співачка. Брала участь у відбірковому конкурсі "Червона Рута", посіла там третє місце. У Донецьку на фестивалі "Юність Дніпра" я не зайняла призового місця, бо всі конкурсанти виконували хіти відомих виконавців, а я — власну пісню. Журі належним чином це не поцінувало.

Писати музику я намагалася вже давно, але були певні проблеми з текстами пісень. А коли мені на очі потрапили вірші Маргарити Перзеке, доньки співробітниці моєї матері, у мене теж з'явилося натхнення. На її тексти я швидко написала музику. До мого першого компакт-диску "Я — женщина..." увійшло чотири пісні на слова Маргарити Перзеке, решта пісень (а на CD дванадцять треків. — Авт.) — мої, авторські. У мене теж з'явилося натхнення, і слова почали складатися в римовані рядки. Тоді у мене в житті був такий період, що все набридло. Було так погано, що не знала, чим себе зайняти. Так з'явилася пісня "Надоело".

— Розкажи трохи про свій дебютний альбом...

— Обкладинка CD "Я — женщина" виконана в чорно-білих кольорах. І це не випадково. Мені хотілося показати добро і зло в шахматному порядку, яке притаманне кожній жінці. Тобто, жінку з багатьма протиріччями. Дві сторони однієї медалі... Задумка компакт-диску — показати жінку в різних життєвих ситуаціях. "Я — женщина, я — костёр, я — ведьма...".

Пісня "Дыши" — дещо автобіографічна. Коли я її писала, начебто хтось вкладав слова мені в душу. Мама мене питає: "Про що вона?". У відповідь хитаю головою, не знаю, мовляв. А через три дні після цього у мене в лікарні помирав дядько. І ми дружно всією сім'єю кричали йому: "Дихай!". На щастя, все обійшлося, але клінічну смерть він пережив...

— Віко, у якому з музичних стилів ти працюєш?

— Напевно, поп-рок. Хоча одна з пісень, представлених на компакті, більше тяжіє до класичної музики, яку я дуже люблю. Недаремно ж обрала професію диригента. Це... наче поклик душі.

— Творчістю яких композиторів ти захоплюєшся?

— Найбільше мені подобаються твори Рахманінова, Прокоф'єва, Скрябіна.

— Віко, ти дуже ретельно підходиш до підбору концертних костюмів...

— Так, я намагаюся, щоб мої виступи на сцені для глядача були маленьким шоу, адже побудовані вони, в першу чергу, на емоціях.

Коли пісня вже написана, зроблено аранжування, уявляю конкретний образ, до дрібниць продумую концертний костюм. "Я — женщина..." — перша пісня, з якою вийшла на сцену. Виконуючи її, виходжу на сцену в довгому світло-блакитному платті з корсетом, у туфлях на високих каблуках. На голові — зачіска типу стріха, а в руках — електрогітара. Такий ось дисонанс. Мій образ відображено у словах пісні: "Я — женщина, и только мне дано соединить и ад, и рай в одно...".

Пісня "Проиграл меня ты в карты" — не зовсім автобіографічна. Це, швидше, алегорія. Програв — значить, втратив свій шанс. Уперше на сцену з цією піснею я вийшла з пістолетом у руках, у капелюсі та ковбойському костюмі. Потім спало на думку, що все ж треба виходити з гральними картами. І зараз під час виконання цієї композиції при собі маю дві колоди карт. Одну колоду під час приспіву кидаю до глядацького залу... Образ до пісні "Дыши" у мене асоціюється з ангелом, можливо, тому я її виконую в балахоні, але обов'язково — з великою білою квіткою в зачісці. Чомусь я собі це так уявляю. Чому — не знаю. Можливо, тому, що колір смерті не чорний, а білий. У давнину дівчата виходили заміж у білому, для них це був траур. Це зараз усе змінилося, і колір цей означає світле майбутнє, невинність...

Пісню "Руки" виконую в коротенькому сарафанчику, в пальчатках. На одній руці чорного кольору, на іншій — білого... У кожного глядача — свої асоціації.

"Привыкаю" — пісня в стилі танго. На сцені її виконую в малиновому платті з трояндою, і, знову ж таки, в пальчатках. Для мене велике значення мають руки. Можливо тому, що я диригент. Руками можна висловити почуття, можна відчути. Може, руки уособлюють в собі владу. Владу над кимось, владу над світом... не знаю, але коли ти стоїш на підставці, а оркестр і хор, якими ти диригуєш, чекають помаху твоєї руки, то справді відчуваєш щось подібне.

— Віко, цього року ти закінчуєш музичне училище. Що далі?

— Навчання, навчання і ще раз навчання. Вища освіта естрадної співачки? Це непрестижно. Бо з естради на класику піднятися неможливо, але з класики на естраду спуститися завжди можна. Саме тому я збираюся вступати до консерваторії.

Зараз готуюся до випускних іспитів. Мені дістався твір Баха. Дуже хвилююся, бо це нелегкий твір. Буду диригувати муніципальним камерним хором Любовича і студентським хором. Це буде вперше в історії музичного училища. Багато об'ємного звуку...

— Що ж, успіхів тобі.