У час духовної занедбаності суспільства, в пору лукавих манівців від офіційних патріотів, неймовірно зростає роль особистості, котра сповідує патріотизм як роботу — наполегливу, послідовну, негаласливу й совісну. Саме такі люди формують сучасний енергетичний простір, у якому оприявлюється і триває нація. Вони — охоронна грамота її безперервного буття в часі. Леонід Куценко належить до таких сподвижників. Його цивільна відвага, не позірна й не демонстрована, має таку потужну духовну уречевленість, що на неї достоту рівнятися і студентам, і молодим колегам, і друзям. Доктор філологічних наук, член Спілки письменників України, автор численних наукових досліджень у сфері філології, культурології, краєзнавства. Лауреат обласних премій імені Володимира Ястребова, Євгена Маланюка. Днями побачить світ шістнадцята книга Леоніда Куценка, збірник щирих і серйозних статей, присвячених життєписові Євгена Маланюка. У кожній з них — майже все вперше — факти біографії нашого великого земляка, недруковані поезії і листи з архівів. І за цим усим — величезна пошукова, дослідницька мислительна праця, котра виводила науковця на світові перехрестя.

Знаю, як пощастило студентам на Леоніда Васильовича. Аргументи — живі голоси зі студентської лави. "Наш улюблений викладач належить до тих, кого хочеться зустрічати й поза аудиторією. Відчуваємо, що на його підтримку, пораду й допомогу можна розраховувати завжди. Він — супер, він просто класний. А якщо серйозніше, то справедливий діагноз Роберта Інгерсола щодо стану системи освіти, котра, шліфуючи каміння, губить алмази, щасливо заперечується особистісною педагогікою Леоніда Васильовича: він із каміння творить діаманти", — це зізнання філологів-старшокурсників береже ту теплоту, що не губиться в часі.

"Тепер, уже на відстані років і днів, по-особливому відчуваєш добру енергію творчого діалогу, до якого нас, ще першокурсників, покликав Леонід Васильович. Це, тепер уже професійне спілкування, триває й досі. Як і людське. У такий спосіб зафіксоване, відчуте й осмислене щастя зустрічі зі справжнім учителем колишніх його студентів, а нині колег, Вікторії Барабаш та Віктора Капітанчука, можна розгорнути у просторі багатьох студентських доль. Бо тут усе справжнє і невипадкове.

Як не випадкова і зустріч літературознавця Леоніда Куценка з генієм Євгена Маланюка. Якщо зробити спробу осягнути її значимість, то логічно вписати цю зустріч у контекст українського шляху духовного поступу. Бо ж і в ту пору, коли ми втрачали здатність забезпечувати неперервну тяглість золотої нитки національної традиції, можливість історичного тривання забезпечувалася сподвижництвом знакових одиниць. І ще одна закономірність: животворящий Дух потужної особистості має магічну здатність резонувати в часопросторі як природна данність мобілізуючої сили.

Повернення Євгена Маланюка в Україну — явище неперехідної вартості. Воно стало знаком незнищенності, невмирущості могутнього духу любові, потужнішої за смерть. У континуумі почування, думання і діяння князя Духу реалізувався образ Майстра з-поміж тих Майстрів, які, кажучи словами Ліни Костенко, "держать небо на плечах, тому і є висота".

Леонід Куценко був одним з перших, кого слово великого поета покликало до робітні. Сьогодні він титулується званням одного з найсерйозніших дослідників життєвих і творчих змагань нашого видатного земляка. Від першої книги "Боян Степової Еллади" до фундаментального монографічного дослідження "Домінус Маланюк: тло і постать" совісного дослідника вело почуття відповідальності за добровільно взятий на себе обов'язок ученого перед великим іменем. Розлоге наукове обгрунтування віднайденого і осмисленого матеріалу кристалізувалося в авторській концепції докторської дисертації Леоніда Куценка, яку він успішно захистив восени минулого року.

Пригадую зал засідань Львівського національного університету імені Івана Франка. Тут відбувалося справжнє філологічне дійство: гідне оприлюднення дослідником результатів зробленого ним і гаряча розмова з приводу особистості Євгена Маланюка відомих учених, котрих знає Україна і світ. Подумалося тоді, що я беру участь у містичній акції: Дух поета торкав наші душі живою присутністю. Енергія хвилюючого почування й думання знаходила спільний етичний знаменник — пристрасні поривання серця, зосереджені в просторі власної назви "Україна", не минають ніколи. Вони володіють потенцією магічного розгортання в просторі, проростання крізь час.

Коли Леся Українка на зламі своїх століть кликала українців до свідомої і розумної роботи задля рідного краю, коли нині бідкається Євген Сверстюк тим, що бракує мудрих учителів, критиків, яких би слухали, які б володіли тим благородним світінням, що вирізняє інтелігента серед дипломованого люду, коли Ліна Костенко дорікає сучасникам відсутністю власної оптики, що призводить до нашої блискучої відсутності скрізь, ставиш питання самому собі: чим вимірюєш власний час ти особисто?

Для Леоніда Куценка справа його життя при полудні віку окреслюється значимо й результативно. Це його час. Це його земля. Це тут — на його щастя! — бережуть традицію роду Василь Никонович і Варвара Федотівна — дорогі батьки. В синовій родині -культ тата й мами. А чималенький рід Куценків має в рідному Вільховому свій берег любові, як і належить нам. Тут хата й город, двір з калиною і розкішними горіхами, розлога стара яблуня. Тут їхнє коріння.

А який дивовижний цей край! Козацькі урочища, пагорби й скелі обабіч Синиці, холодні кринички й круті стежки. Та ще високе-високе небо над Михасевим яром і Гордовецьким лісом. І ніхто мене не переконає, що на цих просторах міг щезнути дух степової вольниці. Істина: ландшафт землі обов'язково проектується на ландшафт душі, на характер. А вдача у Леоніда Куценка — козацька. Незалежний, розумний, працьовитий, надійний, — він виробив особисту стратегію, оперту на вагомі етичні сутності: відповідальність, відважна послідовність, гранична концентрація мислительної енергії й почування. І цілеспрямована робота в тому полі, "де общеє добро в упадку".

...Я ніколи не ставила Леонідові питання, чи він щасливий. Бо хіба може бути нещасливою людина, у котрої завжди попереду зустріч з батьками, братами, великою родиною, однокласниками й однокурсниками? Людина, яка тримає в серці нев'янучу квітку кохання, ім'я якій — Оленка. Людина, яка має родинний затишок і велику надію — сина Олексія.

Отож, цієї щасливої пори, коли зима ось-ось поверне на весну, а Леонід Куценко розпочинає нове життєве коло, лишається побажати йому незникомого безкрайого щастя в оточенні рідних людей під рідним українським небом.

На знімку: біля погруддя Євгена Маланюка у Новоархангельську.

Редакція "Вечірньої газети" приєднується до привітань і бажає шановному ювілярові сил і здоров'я, аби "держати небо на плечах", бо висота, і зокрема висота духу, нам сьогодні потрібна, як повітря.