"Є.Маланюк. Поезії з нотатників", "Князь духу" та "Дараган Юрій. Срібні сурми. Поезії" — три нові книги професора Леоніда Куценка, презентація яких відбулася нещодавно у Кіровоградському педуніверситеті. Про інтерес громадськості до літературознавчих досліджень Леоніда Васильовича відомо давно, саме він відкрив Україні Маланюка, а от тепер повернув у коло історії ще одного нашого земляка, забутого на довгі роки — поета Юрія Дарагана.

— Юрій Дараган та Євген Маланюк — поети Празької школи, поети-побратими, як ви їх називаєте у книзі "Срібні сурми", народжені в Єлисаветграді. Євген Маланюк став відомим багатьом людям завдяки вам, Юрій Дараган поки що залишається майже незнаним. Чому ваш вибір зупинився саме на них?

— Працюючи над життєписом Євгена Маланюка у 1997 році, в одному з архівів знайшов особову справу Юрія Дарагана. Ціла особова справа збереглася! Але тоді я знав, що найближчі три роки не зможу взятися за Юрія Дарагана, тому пропонував колегам до-слідити його життя і творчість. Проте ніхто не взявся. Пізніше, уже завершивши роботу над спадщиною Маланюка, я повернувся до того архіву і зрозумів, що Дараган мене дочекався, адже після мене лише одна-єдина людина дивилася особову справу поета. А це ж колосальна особистість, єлисаветградець з унікальною долею. "Боже, зроби зі мною, що хочеш, якщо треба — замуч мене, покаліч, задуши, але дай мені стати великим, признаним поетом", — цими словами розпочинав юний Дараган придуману ним самим молитву до Господа. Сьогодні, озираючись майже на вісім десятиліть назад, розумієш, що збулося все: і муки сухотника, і каліцтво, і задушення хворим горлом та спаленими туберкульозом легенями, але над усім тим — талановитий український письменник, один із чільних митців Празької літературної групи. Він назавжди залишив Україну у листопаді 1920, щоб своїм пристрасним словом служити їй у вигнанні...

Нам має бути соромно за те, що життя і творчість цього поета останні вісім років становили інтерес тільки для вузького кола літературознавців...

— У ваших книгах детально описана біографія поетів, цитуєте багато документів, архівних матеріалів, спогадів. Скажіть, складно у наш час проводити подібні дослідження? Де ви побували?

— Працював у багатьох архівах, зокрема, в архіві Музею визволення Праги, який було вивезено із Праги і заховано у Києві. Лише у 90-х роках його відкрили. Саме тут я знайшов Юрія Дарагана. Досліджуючи життя і творчість Є. Маланюка, я побував у багатьох містах: Києві, Москві, Варшаві, Празі, Нью-Йорку — взагалі пройшов слідами Маланюка. Не доїхав лише до Німеччини. Крім цього, багато людей ішли мені назустріч, допомагали. Так я особисто спілкувався з коханою Євгена Маланюка Наталкою Лівицькою-Холодною (вона досі жива, зараз їй іде сто другий рік); Петро Одарченко надав листування... Взагалі, вважаю, що мені неймовірно пощастило, інколи матеріал, як кажуть, ішов сам у руки. Чим більше прагнеш — тим більше вдається, щоправда, кілька разів розчаровувався, коли йшов до архіву і не знаходив те, на що сподівався.

— Книги сьогодні видавати складно, особливо через труднощі фінансові. Чи отримували фінансову допомогу?

— Так, дякую за фінансову підтримку у виданні усіх трьох книг Миколі Сороколіту, який живе у Нью-Йорку (представник другої хвилі еміграції). Він був знайомий з Євгеном Маланюком особисто: вони з поетом разом працювали у госпіталі, приятелювали.

— І традиційно — про плани на майбутнє. На презентації ви говорили, що цими книгами завершився певний етап життя. Можливо, вже є нові задуми щодо продовження літературознавчих досліджень?

— Хочу написати книгу "Український світ Єлисаветградщини 70-80 рр. ХІХ ст.", загальноукраїнського, не краєзнавчого характеру. Тут буде сила імен, відомих світові, проте тому світові часто не відомо, що українцями вони ставали саме тут, у Єлисаветграді, у місті, вулицями якого ми ходимо.